Записки в узголів’ї - Сей Сенагон
– Подивися, чиєю це рукою написано, на твою думку?
– Передай мені, я подивлюсь.
– Та ні, іди-но ти сюди.
– Я не можу, Шьонаґон спіймала мене й не відпускає.
Цей дуже розповсюджений жарт не підходив ані моєму вікові, ані положенню в суспільстві.
Імператриця тримала в руках книгу, де було написано скорописом.
– І справді, чий же це почерк? – запитав Коречіка. – Покажіть Шьонаґон, вона зможе розпізнати його, я впевнений.
Таким чином він придумував різні цікаві речі, аби тільки змусити мене заговорити.
Здавалось, одного дайнаґона було достатньо, щоб засоромити мене. Раптом знову почулися звуки скороходів. Прибув новий поважний гість у придворному каптані. Він затьмарив дайнаґона своїм розкішним вбранням. Цей гість тільки й робив, що жартував, змусив усіх придворних дам сміятися до сліз. Дами ж розповідали йому різні історії про чиновників. Мені здавалося, що вони роблять щось неймовірне.
Але пройшов час, і я звикла до служби в палаці. Так само як і я, ті придворні дами також колись дуже бентежилися, коли вперше прийшли на службу в палац.
Імператриця знову стала розмовляти і, ніби між іншим, запитала:
– Чи любиш ти мене?
– Хіба можна не любити вас?… – почала я відповідати, але саме тоді хтось дуже голосно чхнув.
– Як же прикро! Значить, ти мені сказала неправду! Ну то хай буде так, – сказала вона й пішла до дальньої кімнати.
Але як же я могла говорити неправду про такі речі! «Який жах! Чийсь ніс – ось хто сказав неправду!» Але хто міг зробити таке? Зазвичай, коли мені хочеться чхнути, я з усіх сил тримаюся, щоб комусь не завадити. Але чхнути в такий момент – це просто огидливо! Я ще не звикла до такого і не змогла красивим словом загладити прикрість.
Вже почало світати, і я повернулася до себе. Не встигла я зайти до себе, як мені принесли листа: на світло-зеленому ар4куші витонченим почерком було написано:
І як би я змогла пізнати, Де правда, де брехня. Коли не допоміг мені Бог Тадасу,[127] що у горахМене переповняли дивні почуття: і захоплення, і відчай. От якби мені дізнатися, хто з жінок так принизив мене цієї ночі?
– Передай імператриці ось що, тільки не змінюй ані слова:
Нехай мою любов Назвуть брехнею, Та зрадив мене зовсім Не небесний бог, А дамський ніс брехливий!А я ще довго не могла заснути, все роздумуючи, хто ж міг мене так підставити.
183. Той, хто виглядає самозакоханимТой, хто першим чхне у новорічний день. Людина з хорошої родини не буде радіти, а от усіляка там дрібнота…
Той, у кого все-таки вийшло перемогти всіх суперників, і його син став куродо.
Також той, хто в дні роздачі офіційних посад отримав найкращу провінцію і став там губернатором. Всі його вітають, а він:
– Та що ви! Це ж повний крах моєї кар’єри!
Але виглядає він аж ніяк не розстроєним.
Молодого чоловіка обрали зятем у дуже гарну сім’ю; видно, що він дуже задоволений, у нього на обличчі написано: «Ось який я!»
Провінційний губернатор був обраний членом Державної ради, він радіє більше за всіх. Видно, що він вважає себе дуже важливою персоною. «Самозакоханий» – ось що написано у нього на обличчі.
184. Висока посада, що не кажи, – гарна річ!Висока посада, що не кажи – гарна річ! Сама людина не змінюється, але поки чоловік був маленьким чиновником п’ятого рангу, його всі зневажали. А от варто йому було отримати посаду чюнаґона, дайнаґона або міністра, і от люди вже поважають його і скачуть перед ним!
Навіть провінційні губернатори згідно з положенням у суспільстві викликають відповідну пошану. От послужить він у декількох провінціях, і його призначають помічником правителя в Дадзайфу,[128] потім дадуть третій або четвертий ранг – і от тоді придворні будуть ставитися до нього з великою пошаною.
Жінкам доводиться важче. Звісно, буває таке, що, наприклад, годувальниці пожалують звання старшої фрейліни, і вона стане поважною особою третього рангу, проте її молоді роки вже позаду, і в майбутньому вже нічого на неї не очікує. Та й небагато жінок навіть і на таке можуть розраховувати. Жінки з середніх за статусом родин вважають за велике щастя, якщо вони одружуються з яким-небудь губернатором і все життя проведуть у глушині.
Звісно, буває таке, що дочка простої людини стане дружиною придворного сановника або ж донька придворного сановника – імператрицею. Оце так удача! Проте по-справжньому можна позаздрити чоловікові, який власними зусиллями зміг отримати високу посаду.
Коли придворний священик проходить повз, хіба він цікавий хоч комусь? Навіть якщо він прекрасно читає сутри, навіть якщо дуже гарний, та все одно жінки не звертають жодної уваги на нього – простого ченця. Проте варто йому отримати статус єпископа або ж старшого єпископа – перед ним благоговіють, наче він Будда! Хто може зрівнятися з ним!
185. ВітерБуря. М’який, тихий вітерець, що потроху віє в березневий вечір.
Вітер серпневий і вересневий, що інколи налітає неочікувано разом із дощем, навіює смуток. Дощ все не зупиняється. Я дуже люблю дивитися, як люди накидають на себе поверх тонкого одягу з шовку ватяний одяг, який ще з самого початку літа має запах поту. У таку пору, коли навіть найлегший шовк здається душним, його хочеться скинути. Аж раптом настає така прохолода. На світанку відкриєш стулку шітомі – увірветься вітерець, що навіть поколює, такі приємні враження.
Наприкінці вересня – початку жовтня все небо затягнуте хмарами. Жовте листя сиплеться на землю. А на душі так сумно. Найшвидше облітає листя сакури і в’яза. Який гарний сад, де росте багато дерев у жовтні!
186. На другий день після того, як бушував осінній вітерНа другий день після того, як бушував осінній вітер, що «прогулявся по всіх травах на полях», скрізь бачиш сумні картини. У саду повалені огорожі. А що трапилося з рослинами! Серцю боляче дивитись!
Попадали великі дерева, поламані гілки, проте найсумніша новина: вони прим’яли собою квіти хаґі та омінаеші.
Коли в кімнату заносить легеньким вітерцем по одному листочку, то важко повірити, що той же самий вітер так скаженів уночі.
Пам’ятаю: вранці, після
