Записки в узголів’ї - Сей Сенагон

для членів Державної ради.

Перша ніч на новому місці була дуже спекотною та темною. Ми нічого не могли розгледіти і промучилися так до світанку.

Зранку ми поквапилися розвідати, що ж у нас за помешкання. Це була низька будівля з плоским дахом, що мала китайський вигляд. Не було звичайних рам, замість них висіли бамбукові завіси. Як незвично, але як гарно!

Дами вийшли до саду на прогулянку. Лілія червоними квітами рясно заплела звичайну бамбукову огорожу. Такий сад чудово підходив до строгого вигляду палацу для церемоній.

Башта відомства знаходилася поруч, а тому дзвін щогодини звучав якось по-особливому.

Молоденькі фрейліни (їх було приблизно двадцять) пішли туди й піднялися на самий верх. Я ж дивилася на них, знаходячись біля підніжжя башти. Вони були в придворному вбранні: у китайських накидках, декількох кімоно одного кольору і пурпурних штанях. Здавалось, що вони спустилися з неба, хоча, щоб сприйняти їх за небесних фей, треба було мати великий політ фантазії.

Були там і інші фрейліни, такі ж юні, та вони не відважилися піднятися на башту за фрейлінами, вони лише із заздрістю дивилися вгору. Виглядали вони дуже кумедно.

Коли настали сутінки, дами більш похилого віку приєдналися до молодих, і всі вони відправилися в управління Лівої гвардії. Деякі з них стали так галасливо веселитися, що чиновники, які були там, не на жарт розізлилися і зробили їм зауваження:

– Не можна себе так поводити! Хіба можна дамам сідати там, де сидять сановники? А подивіться на ці лави для поважних осіб, ви їх перевернули і зіпсували.

Проте дами не стали слухати їх.

Дах був критий черепицею, і від цього в будинку стояла неймовірна спека. Ми весь день були на свіжому повітрі і навіть вночі виходили спати в сад. Зі стелі постійно падали стоніжки. Під стріхою було багато осиних гнізд. Оси кружляли навколо нас роєм, і ми не знали, куди себе подіти від страху.

Придворні сановники навідувалися до нас щодня і нерідко сиділи до пізньої ночі. Один із них заявив:

– Хто б міг подумати, перед храмом Великої ради тепер сад нічних гулянь!

Настала осінь, але навіть з півночі, звідки вона прийшла, не повіяло на нас холодним вітром. Було все так само душно. Мабуть, тісний будинок був цьому причиною. Лише цикади стрекотали зовсім уже по-осінньому.

166. Коли до нас завітали пан Таданобу та пан Нобуката

Одного дня до нас завітали державний радник Таданобу і другий начальник гвардії Нобуката. Я вийшла разом з іншими придворними дамами до них. Посеред бесіди я раптом запитала у Таданобу:

– Який вірш ви завтра прочитаєте?

Трохи подумавши, він відповів мені:

У квітні в нашому мирському світі…

Це було чудово, він згадав подію, яка вже минула, ще й процитував такий гарний вірш! Це було до снаги тільки йому! Адже чоловіки не схожі на нас, жінок, вони інколи можуть забути навіть власні вірші.

Я була вражена, проте ніхто, окрім нас двох, нічого не зрозумів: ані дами, що сиділи позаду бамбукової завіси, ані придворні, що сиділи на відкритій веранді.

У кінці березня біля дверей, що ведуть до галереї, зібралося багацько придворних. Сутінки стали згущатися, і потроху гості почали нас залишати. Залишилися лише То-но чюджьо, Ґен-но чюджьо і один куродо шостого рангу. Вони розмовляли з нами про все: читали сутри, декламували японські вірші…

– Уже світанок. Пішли додому, – сказав хтось із них. І тоді То-но чюджьо раптово вимовив:

Роса на світанку – це сльози розлуки.[124]

Ґен-но чюджьо приєднався до нього, і два голоси прекрасно прочитали зустріч двох зірок у ніч сьомого місяця.

– Щось ваша Ткаля дуже поспішає до вас у цьому році, – глузливо сказала я. – Вона, мабуть, сплутала весну з осінню.

То-но чюджьо був помітно вражений.

– Просто мені раптом спала на думку поема про розлуку на світанку… Ось і все. А ви одразу прискіпуєтесь. У вашій присутності краще не згадувати вірші минулого. Не кажіть нікому, а то я стану мішенню для насмішки. Такий, як я, схожий на бога Кацураґі.[125] – І з цими словами він пішов.

Коли настав день сьомого місяця, я дуже хотіла нагадати Таданобу про цей випадок. Але він отримав ранг державного радника. Як я могла його побачити? Я думала передати йому листа через слугу, але він, на щастя, відвідав мене в день свята Танабата.

Я дуже зраділа. Але як же мені бути? Прямо нагадати йому ту ніч у саду? Тоді Таданобу згадає нашу розмову. Може, краще якось натякнути йому про це? Таданобу спочатку не зрозуміє, про що я взагалі… І тут я нагадаю йому.

Але не сталось, як гадалося. Таданобу пам’ятав той вечір, ніби він був учора, і варто мені було натякнути, як він одразу мені відповів. Він вартий, щоб ним захоплювались!

Я декілька місяців чекала на те, коли ж настане свято Танабата. Так, можливо, я трохи дивна. Але невже Таданобу весь цей час тримав відповідь на язиці?

Ось, наприклад, Нобуката, він узагалі забув про той вечір.

– Хіба ви не пам’ятаєте, як тоді вона дорікнула мені за помилку? – запитав його Таданобу.

– А, так, точно, було таке! – підтакував Нобуката.

Розмовляючи з Таданобу про стосунки чоловіка і жінки, ми часто застосовували терміни з гри «ґо», наприклад: «зробити ризикований хід», «перекрити всі ходи», «обережно маневрувати», «скинути всі шашки з дошки і закінчити гру».

Ніхто нас не розумів. Але коли ми розмовляли з Таданобу такою зашифрованою мовою, то Нобуката завжди казав:

– Що таке? Що це означає? – чіплявся він до нас із запитаннями.

Я відмовилася пояснювати. Тоді він звернувся до Таданобу з наріканнями:

– Дуже невиховано з вашого боку. Чому ви не хочете розповісти мені вашу таємницю? – ображено говорив він.

Оскільки Таданобу був хорошим другом, то він розповів Нобуката, а той миттєво захотів показати, що усе знає, прийшов до нас і викликав мене.

– Чи є тут дошка для гри і ґо? Я граю не гірше, ніж пан Таданобу.

– Якщо я дозволю