Прислуга - Кетрін Стокетт

Піднімаю очі. Автобус зупинився посеред дороги. Схиляюся до проходу, бачу, що за декілька кварталів у темряві миготять блакитні вогні, зібралися люди, дорогу перекрито.

Білий водій видивляється щось попереду. Він вимикає двигун, сидіння піді мною припиняє дрижати. Почуваюся дивно. Водій поправляє свій кашкет, вистрибує з автобуса:

— Сидіть тут. Зараз з’ясую, що там відбувається.

Ми сидимо тихо, чекаємо. Я чую гавкіт собаки, то не домашній пес, він ніби кричить. Через добрі п’ять хвилин водій повертається до автобуса та запускає двигун. Натискає на клаксон, махає рукою з вікна й повільно розвертається.

— Що там сталося? — звертається до водія темношкірий чоловік, який сидить переді мною.

Водій не відповідає. Продовжуємо їхати назад. Вогні віддаляються, собачий гавкіт стихає. Автобус виїжджає на Феріш-стрит і за рогом зупиняється.

— Темношкірі виходять. Тут для вас кінцева зупинка, — гукає водій, стежачи в дзеркало заднього огляду. — Білі, скажіть, куди вас підвезти. Підвезу якомога ближче. Темношкірий чоловік обертається до мене. Гадаю, ми обоє відчуваємо щось недобре. Він піднімається, і я за ним. Прямую до виходу. Моторошна тиша, чути тільки звуки наших кроків.

Один із білих нахиляється до водія та питає:

— Що відбувається?

Я вже на східцях автобуса, проте чую слова водія:

— Не знаю, якогось нігера пристрелили. А вам куди?

Двері з шипінням зачиняються. Боже мій, думаю я, тільки б не хтось із наших.

На Феріш-стрит тихо, і, крім нас двох, — жодної душі. Чоловік дивиться на мене:

— Усе добре? Далеко вам додому?

— Усе гаразд. Мені близько.

Мій будинок через сім кварталів звідси.

— Хочете, я проведу вас?

Хочу, проте хитаю головою:

— Та ні, дякую. Усе добре.

До того перехрестя, звідки повернувся наш автобус, мчить фургон із телевізійниками. Збоку на фургоні великі літери «WLBT-ТВ».

— Боже, сподіваюся, все не так погано, як здається…

Але чоловік уже пішов. Крім мене, жодної душі. У мене таке відчуття, наче зараз на мене накинуться зі спини. За кілька секунд мої панчохи вже труться одна об одну зі швидкістю розстібання блискавки. Попереду помічаю трьох людей, які квап­ляться, як і я. Потім вони повертають, заходять до будинків і зачиняють двері.

Не хочу бути сама жодної секунди. Зрізаю шлях між будинком Мул Като й позаду автомайстерні, потім через подвір’я Оней Блек, у темряві перечіплююся через шланги. Почуваюся майже злочинницею. У будинках світло, люди з похиленими головами. У такий час мало би не світитися. Що б не сталось, усі це обговорюють або слухають новини.

Нарешті попереду я бачу світло на Мінніній кухні, задні двері відчинено, а літні зачинено. Двері скриплять, коли заходжу. Мінні сидить за столом, поруч усі п’ятеро дітей: Лерой-молодший, Шуґар, Фелісія, Кіндра та Бенні. Гадаю, Лерой-старший на роботі. Усі вони втупились у великий радіоприймач посеред столу. Коли заходжу, чую лише потріскування.

— Що там? — питаю.

Мінні супиться, прокручує налаштовувач. А я оглядаю кімнату: у сковорідці скручені згорілі шматочки шинки, на столі відкрита консервна банка. У мийці брудний посуд. Не схоже на кухню Мінні.

— Що трапилося? — знову питаю.

Мінні ловить радіостанцію, і диктор виголошує:

— …Майже десять років пропрацював секретарем місцевого відділення Національної асоціації сприяння прогресу темно­шкірого населення. З лікарні й досі немає новин, але кажуть, що рани…

— Хто? — говорю.

Мінні глипає на мене, наче я зовсім безголова.

— Медґар Еверс. Де ти була?

— Медґар Еверс? Що трапилось?

Я зустрічалася з Мирлі Еверс, його дружиною, минулої осені, коли вона відвідувала нашу церкву разом із сім’єю Мері Боун. На її шиї був елегантний, червоний із чорним шарф. Пам’ятаю, як вона подивилася мені в очі, усміхнулася, ніби щиро рада знайомству. Медґар Еверс тут знаменитість, у нього висока посада у НАСПТН.

— Сідай, — пропонує Мінні.

Сідаю на дерев’яний стілець. Обличчя в усіх бліді, мов у привидів, очей не зводять із радіоприймача. Він завбільшки з половину автомобільного двигуна, дерев’яний, із чотирма великими кнопками. Навіть Кіндра притихла в Шуґар на колінах.

— Ку-клукс-кланівець вистрілив у нього. Перед його будинком. Годину тому.

У мене мороз пішов по спині.

— Де він живе?

— На Ґайнес, — відповідає Мінні. — Його забрали до нашої лікарні.

— Я… бачила, — кажу, згадуючи про автобус. Ґайнес за п’ять хвилин звідси, якщо машиною. — … свідки стверджують, що це був чоловік, білий, який вистрибнув із кущів. Чутки про участь Ку-клукс-клану…

Тепер чути якісь незрозумілі розмови, вигуки, бурмотіння. Я насторожена, наче хтось стежить за нами з вулиці. Хтось білий. За п’ять хвилин звідси був ку-клукс-клан, вони полювали на темношкірого. Хочу зачинити ті задні двері.

— Мені щойно повідомили, — віддихуючись вимовляє диктор, — що Медґар Еверс помер. Медґар Еверс. — Голос звучить так, як ніби диктора штовхають, ніби він в оточенні юрби. — Мені повідомили. Помер.

Боже мій.

Мінні повертається до Лероя-молодшого. Її голос тихий, ­рівний.

— Відведи своїх сестер і брата до спальні. Лягайте в ліжко. І зоставайтеся там. — Завжди страшніше, коли людина, що зазвичай кричить, говорить тихо.

Хоч я знаю, що Лерой-молодший воліє залишитися, він так зиркає на інших, що ті зникають, тихо й швидко. Ведучий на радіо теж мовчить. На мить на столі просто коричнева дерев’яна коробка з дротами.

— Медґар Еверс, — продовжує диктор, його голос мовби прокручується назад, — секретар місцевого відділення НАСПТН помер. — Він зітхає. — Медґар Еверс загинув.

Я ковтаю слину, що зібралася в роті, й не зводжу очей із Мінниних пофарбованих стін, уже пожовклих від жиру з бекону, дитячих ручок і Лероєвих цигарок «Пел-Мел». На стінах немає жодної картинки чи календаря. Намагаюся не думати. Не хочу думати про смерть темношкірого чоловіка. Бо це нагадує мені про Трілора.

Руки Мінні стискаються в кулаки. Вона зціплює зуби.

— Ейбілін, його застрелили на очах його дітей.

— Ми молитимемося за Еверсів, молитимемося за Мирлі… — Однак у словах така порожнеча, що я замовкаю.

— По радіо сказали, що його сім’я вибігла з будинку, почувши постріли. Сказали, він ішов закривавлений, спотикаючись, усі діти в його крові… — Вона так ляснула рукою по столі, що радіо аж затряслось.

Затримую подих, але в голові паморочиться. Я повинна бути сильною. Я повинна підтримати свою подругу.

— Ейбілін, у цьому місті ніколи нічого не зміниться. Ми живемо в пеклі, ми в пастці. Наші діти в пастці.

Голос диктора стає гучнішим:

— … Усюди полісмени, дорогу перекрито. Очікують, що найближчим часом мер Томпсон проведе прес-конференцію…

Мені стискає горло. Котяться сльози. Те, що довкола білі, вибиває мене з колії. Білі оточують квартали темношкірих. Білі зі зброєю, наведеною на темношкірих. Бо хто ж захистить нас? Темношкірих поліцейських немає.

Мінні дивиться на двері, крізь які вийшли діти. Піт котиться її обличчям.

— Що вони зроблять із нами, Ейбілін? Якщо зловлять нас…

Я глибоко