БЖД - Олександр Леонідович Ушкалов

—Нема чого витріщатись на її цицьки, – буркнула Анжелік і дала мені стусана, – якщо ти не чув, вона послала мене під три чорти...

—Як тебе звати? – насилу проковтнувши згу­сток слини й перевівши очі з її до непристойності дорослих грудей на її до непристойності дитяче обличчя, спитав я.

—Іди під три чорти! – повторила вона.

—Ну, а якесь скорочене ім'я в тебе ж мас бу­ти? – процідила крізь зуби Анжелік...

—Мій папік ваа-а-а-а-ас порвееее!!! – завере­щала вона й затупотіла ногами перед самісіньким носом у здивованого Сигнала. Той насилу розвер­нувся й, немов мініатюрний тюлень, перебираючи передніми лапами, підповз ближче до нас, певно, гадаючи, що ми зможемо йому допомогти.

—Ти, – сказав я, – своїм папіком нас не ля­кай... Лякав нас уже один папік, і де він тепер? Знаєш?

«Щось» лише гнівно чмихнуло.

—Виглянь у вікно, – продовжив я, – і поба­чиш там рюкзак, в якому лежить він, порубаний на шматки...

—Що за фігню ти мелеш? – спитала Анже­лік. – Який іще порубаний папік?

Помітивши наші незлагоджені дії, «щось» до­волі спокійно сказало:

– Мій папік... він порубає вас на такі шма­точки, що вас можна буде закрити в трилітрові

банки... А потім годувати цього дурного буль­дога.

—Цей бульдог не їсть м'яса, кін вегетаріа­нець, – пояснив я.

—Не може бути! – здивувалося «щось».

—Ще й як може! Хочеш про це поговори­ти? – спитала Анжелік злісно.

«Щось» на мить розгубилось, але потім ви­палило:

—Не хочу!!! А як, до речі, поживає ваш котик?

—Який наш котик? – не в'їхав я.

—Ну, той, що на квартирі в Ікаруса жив.

Тут мені вкотре за сьогоднішній ранок здало­ся, що я на хвильку помер, а потім несподівано воскрес. Причому воскресати мені не зовсім хоті­лося. У якомусь шаленому пориві я схопив пер­ше, що трапило мені під руку, схопив, здається, яблуко з канапи й пожбурив його з такою силою, що коли воно вдарилося над головою вередливої малолітки, то розлетілося на дрібні шматочки... Малолітка злякано присіла, Сигнал заповз під ка­напу, певно, не розуміючи, чого це я кидаюсь нор­мальною їжею, а Анжелік притисла мене до стін­ки, дивлячись мені прямо в очі.

—Дівчинко, чуєш, дівчинко... іди звідси... – сказала вона, виразно артикулюючи кожен звук, – іди до свого папіка й не повертайся...

—Та не можу я нікуди піти!!! – ледь не вибух­нула від сказу малолітка й показала нам прави­цю, прикуту наручниками до шафки, де Яцик ховав нормальну їжу.

Ми з Анжелік спантеличено перезирнулись, навіть не уявляючи, що б це могло означати.

«Одне з двох, – намагався розібратись я, – або її прикував сюди Яцик, або вона сама себе при­кувала». Яцик до своєї шафки прикувати її не міг, це однозначно, бо тут і без неї до біса нега­тивних флюїдів. Виходить, вона сама себе при­кувала. Пригадую, щось подібне колись утнув один мій кумпль. Він закохався в якусь дівчину, що не звертала на нього жодної уваги, і тоді він не вигадав нічого кращого, як прикувати се­бе наручниками до автомобіля її папіка... Мій кумпль був дуже наївний і не дуже далекогляд­ний, але якщо наївність була причиною всієї ці­єї затії, то недалекоглядність зіграла і ним дуже й дуже злий жарт. Перш ніж прикуватися, піп на якийсь біс нажерся зелених слив... 1 ось, го­дини за дві потому, як він викинув ключі від на­ручників кудись у кущі, йому прихопило жи­віт, конкретно прихопило... Псувати свої єдині джинси моєму кумплеві, звісна річ, зовсім не хотілось, тому він не вигадав нічого кращого, як спустити їх і тут-таки сісти. Неважко здога­датися, що саме за цим нехитрим заняттям кум-пля застало його омріяне кохання, яке папік мав везти на недільний шопінг... Отака, бля, любов. І що йому було робити, ну, не освідчуватися ж? Позаду нас щось зашаркало, і ми з Анжелік нервово озирнулися, бо невідомо, чиєї іще появи сьогодні можна було чекати в цьому зварйовано-му фургоні. На щастя, це були свої.

– Якого біса, чуваки? Ви що, довбонулися, ви взагалі охрініли? Ви що наробили? – кричав я, ко­ли ми з Яциком та Ікарусом сиділи на поваленому

дсрсні за поворотом заводської стіни. Лнжелік і Кет залишились у фургоні.

—Це Сабріна, – пояснив коротко Ікарус.

—Та бачив я, що Сабріна, але як вона там опинилася?

—А він її викрав, – буркнув Яцик.

—Я її не крав, – сказав Ікарус. – Просто так вийшло.

—Та да... –скептично похитав головою Яцик.

—Але як? – не міг вкурити я.

—Ну, як... Дуже просто... – почав пояснюва­ти власник фургона. – їдемо ми собі спокійно, а він раптом каже: зупинись, будь ласка, на пару секунд... І за мить затягує до фургона її й кри­чить, щоб я зачиняв двері... Ну, двері я-то зачи­нив, але вона почала все крушити, тому довелось її пристібнути до шафи наручниками...

—А наручники де ви в біса взяли?

—Як це де? – здивувався Яцик так, немов у кожного добропорядного кришнаїта мали бути при собі наручники. – У мене в бардачку.

—На біса тобі наручники? – якось зовсім при­речено спитав я, хоч це зовсім не стосувалося діла.

—Мені неприємно про це згадувати, – за­м'явся Яцик, – але тоді... ну, маю на увазі, в моєму минулому житті... так от... деякі з тих... ну з тих... ти ж розумієш, про кого я кажу... во­ни, словом, любили, аби їх пристібали наруч­никами до ліжка... або до батареї... то вже, як кому подобалось...

По цих словах всі надовго замовкли, а ми з Ікарусом почали зосереджено курити... Одну за одною. Пачка нарешті скінчилась.

– А я от думаю, чи не попросити за неї ви­куп? – спитав Ікарус потому.

Ми з Яциком тільки мовчки перезирнулись. Кришна з Білом Дауном, якщо вони, звісна річ, за нами ще спостерігали, певно, теж.

Тоді Яцик запропонував свою, суто кришнаїт-ську, версію подій.

—Найрозумніше буде, – сказав він, – виса­дити її за кілька кварталів від дому...

—Чого? – не в'їхав відразу Ікарус.

—Ну, висадити її за кілька кварталів від дому, але голяка...

Усі знову на кілька хвилин замовкли.

—А що ти про це думаєш? – спитав Ікарус, коли тиша стала вже просто нестерпною.

—А ідіть ви всі в жопу, – сказав я, – ось що я про це думаю...

—Да? – схопився на ноги він. – А що?..