БЖД - Олександр Леонідович Ушкалов

—Слухай, мать, – сказав я циганці, – а погадай-номені...

—А дєньги є? – враз стрепенулась вона.

—Ні, – відповів я, – бабок нема, зате є кроси, левіси, 100 баксів, новенькі, ще не ношені, твій, бо... – я ледь не сказав «ботан», – твій син під­росте, якраз на нього будуть, – мовив я й показав з комуняцького кулька коробок із-під левісів.

– Харашо, –трохи здивувалась циганка.«Сорі, Мяудзедуне, сорі, братику...» – сказав я подумки.

– Давай руку, – попросила вона.

Я простягнув правицю. Довелось нахилити­ся трохи вперед, і я знову підморгнув володарці цицьок четвертого, тепер вони були ще ближче до мене. Решта пасажирів спостерігали за на­ми, як за вар'ятами... Упевнений, що більшість із них проїжджали свої зупинки, аби тільки ді­знатися, чим усе це скінчиться.

Вона довго-довго роздивлялася мою долоню, здавалось, це триватиме цілу вічність, але вреш­ті-решт глянула на мене, і я помітив, що її корич­нево-чорні очі якось винувато бігають.

—Дуже скоро, – сказала вона, – тебе чекає щось дуже-дуже велике, красівий-дарагой...

—А потім? – спитав я, усміхнувшись.

—А потім, потім... – зам'ялась вона, – а шоб я так знала, шо потім...

Я забрав руку. Ми саме приїхали на стан­цію «Кінний ринок». Малим я завжди гадав, що на ньому мають продавати коней, і мене дуже дратувало, що там продають те саме лай-но, що й скрізь. Двері відчинились, я посунув ногою свій комуняцький кульок до циганки й вийшов. За мною вийшла добра половина вагона, що спостерігала за дійством... І я дуже сподівався на те, що вони не стануть мене пе­реслідувати аж до того моменту, коли я зустрі­ну щось велике, дуже-дуже велике, як мені обіцяла циганка...

Лижслік чекала ми мене під обшарпаним «Ме­талістом», сидячи на мсталеній огорожі. Тепер но­на була в джинсовому комбінезоні, поверх якою вдягнула мою мілітарі-сорочку. Біля її ніг, прямо в пилюці, валявся невеликий дорожній рюкзак. Анжелік злізла з огорожі, спокійно пройшла кіль­ка кроків, а коли опинилася поряд, просто повисла в мене на шиї.

—А я от хвилювався за тебе, – прошепотів я їй на вухо, – цілий ранок хвилювався.

—А я от за тобою скучила... – відповіла вона, імітуючи мої інтонації.

—Що з твоїм кінченим старим? – не втри­мавсь я за якусь мить.

—Та ще не здох... – відповіла вона й укусила мене за вухо.

—У кожного своя карма... – відказав я, за­брав її рюкзак, і ми пішли запилюженими вули­цями цього спортивно-циганського району, шу­каючи Яциків кришнаїтський фургон.

Мені подобалось, коли вона була проста й жор­стока. Це їй дуже личило. їй личило бути справж­ньою, у комбінезоні й мілітарі-сорочці, з волос­сям, заплетеним у два дитячі хвостики, що наївно пахнуть дитячим шампунем... «Сидіти в кав'яр­ні й читати розумні книжки – це не для неї, це не її, – думав чогось я... А тим паче нидіти у своїй телефонній службі довіри, слухаючи чиїсь одкро­вення, якщо в самої повне лайно на душі». Мені подобалось чути від неї прості слова – «я за тобою скучила», «ще не здох», без жодних, ясна річ, «хо­чеш про це поговорити?»... А справді, хулі тут мож­на говорити, хулі тут можна вигадувати, якщо вона

просто за мною скучила, а кінчений старий, що її б'с, просто взяв і не здох, хоч вона дуже на це спо­дівалася... Та нема про що тут говорити...

Цього разу Яцик запаркувався на вузькій до­розі між напівзакинутим заводом і заростями кле­ну, за якими текла смердюча флегматична річка. Його фургон нагадав мені велетенського жука, що сховався в якусь шпарину, з надією, що життя не розмаже його галімою газетою, на зразок тієї, де я працював.

Вонмобіль виявився зачинений, усередині, схоже, нікого не було. Тому я став на коліна й су­нув руку за підніжку, там мав бути важіль, яким Яцик відчиняв двері. Дно фургона було холодне й брудне, але важіль я намацав на диво швидко. У дверному механізмі щось зашипіло, я прочинив двері всередину, натиснувши на них руками. Ан­желік застрибнула на сходи перша, а я, піднявши її рюкзак, що, на перший погляд, видався не та­ким важким, як був насправді, поліз до фургона слідом. «Може, – думав я, – може, Анжелік про­сто блефує? Може, вона замочила свого кінче­ного старого, порубала його на шматки й скла­ла в оцей ось рюкзак? А тепер от робить вигляд, що нічого не сталось... Треба буде обов'язково глянути, що в ньому. Інакше виникатимуть нові й нові трабли... Ну, от зустрінемось ми, напри­клад, іще раз з молодшим сержантом Галімою Обі-зяною... Варіант із котом ще якось пройшов, але що буде тоді, коли я скажу: Ну, знаєте... в цьому рюкзаку, ну... в ньому, словом, у ньому поруба­ний на шматки кінчений папік цієї ось дівчини...

Вона його вбила, бо він її бив... Навряд чи Галіма Обізяна годі іржатиме, хоча хтозна...» Міркуючи про це, я наштовхнувся на спину Анжелік, що за­стигла в проході. Точніше, на дупцю, обтягнуту джинсовим комбінезоном.

—Привіт... – сказала якось невпевнено Ан­желік, адресуючи своє вітання невідомо кому.

—Іди під три чорти! – озвався незнайомий, тонкий, але доволі впевнений, голос звідкись із нутра фургона.

Тоді я скинув рюкзак (невідомо з чим) назад у дорожню пилюку, підштовхнув джинсову дупцю вперед і собі заперся до фургона. У самісінькому його кінці, біля шафки, в якій Яцик зберігав свою нормальну їжу, стояло щось... Я геть розгубився й не знав, як це «щось» можна окреслити. Раніше, скажімо, я бачив на картинках сфінкса – лева з го­ловою жінки, я навіть бачив у мультику химер­ну істоту під назвою кіт-пес, але це було справді «щось»... це було щось... із потрясним жіночим ті­лом, але обличчям дитини... її обличчя було до не­пристойності дитяче, я би дав їй від сили одина­дцять, але нижче... я взагалі не міг збагнути, як таке бува... і ця рожева блузка з декольте... У мене скла­далося враження, що дивна незнайомка збираєть­ся залізти до Яцикової шафки, де, як і кожна нор­мальна дитина, розраховує знайти шоколад, зби­ране молоко або ще якісь солодощі, і зовсім не підозрює, що там натомість нормальна їжа... ДЕ­КОЛЬТЕ... Перед нею, наче сторожовий пес, си­дів паралізований Сигнал... ДЕКОЛЬТЕ... Причо­му з таким самовпевненим виразом на своєму плескатому французькому писку... ДЕКОЛЬТЕ... немов би він справді