БЖД - Олександр Леонідович Ушкалов
—Та ніяка це не трава, це всього-на-всього зубна паста, – пояснила Анжелік, – така зубна паста, де бобер на пачці...
—Із колодою? – тільки й лишалося спитати мені.
—Так. А що?
—Чуєш, ти, головне, не ковтай її, маленька, – попрохав я.
—Кого, пачку? – захихотіла вона.
—Ні, – заперечив я, – пасту, пасту не ковтай.
—А це ще чому?
—Бо, якщо з тобою щось станеться, мені доведеться розбомбити їхній офіс і вбити агента...
—Якого агента? – майже злякано глянула на мене Анжелік.
—У них там є спеціальний агент, агент-дегустатор, який ковтає пасту...
—Служба патрєбітєлєй, – завчено сказала казашка російською, – 050009, Алмати, ул. Ілліча, 41, абанєнтскій ящік 66.
Несподівано з'ясувалося, що, крім халатика, в Анжелік більше нічого нема. її папік, як вона сказала, кінчений... тут ми довго шукали термін, яким можна назвати людину, що дико боїться чимось захворіти й жере щодня купу таблеток... Але так і не знайшли, тож порішили на тому, що папік просто кінчений... Так от, кожного дня він жер таблетки, до того ж жер значно більше, ніж НОРМАЛЬНОЇ їжі, далі заварював собі лісову ромашку й тибетські чаї, потім полоскав ясна шалфеєм і ставив на ніч антигемороїдальні свічки (здається, я нічого не плутаю), а на ці свічки в нього була алергія, і йому щось там сипало, тому доводилося глитати антиалергенти, від яких підвищувався внутрішньочерепний тиск і те де... так от, її прибацаний папік дуже боявся, що Анжелік урветься терпець і вона втече з лікарні, не долікувавши свої кілька, ви тільки послухайте, КІЛЬКА СИНЦІВ І САДЕН! Анжелік і справді б утекла...
Тоді він просто забрав з лікарні її одяг, залишивши її в одному халатику. Принаймні так мені пояснила сама Анжелік.
—Ну, – сказав тоді я, – давай стибримо одяг у казашки... її все одно не скоро випишуть, вона он меле казна-що, був би я лікарем, нізащо б таку не виписав...
—Ти расист, – похитала головою Анжелік, – до того ж одяг у неї майже дитячий...
—А капці, капці з ведмедиками часом не її? – для чогось спитав я.
—Звісно, ні, – відказала Анжелік.
—Міг би й здогадатися...
—Що здогадатися?
—Ну, ведмедики й Казахстан... Дивна якась комбінація...
А я от уявляю собі справжнє кохання десь так: ніч, темрява, одна з центральних вулиць міста, вільна від машин, самотні таксомотори із заспаними водіями, про чиє існування ти здогадуєшся тільки по вогнику сигарети... І ось, по узбіччю йдуть вони... Він у потягнутій футболці, під однією рукою в нього мирно висить старий облізлий кіт. Вільною рукою він тримає за руку її, а вона йде по бордюру, йде в халатику фіалкового кольору, в шльопках і махрових теплих шкарпетках. Що в неї під халатиком – лишається загадкою. Потім вони зупиняються й довго-довго цілуються, котові при цьому трохи ніяково, бо, як не крути, він третій, тобто зайвий, проте дітися йому особливо нікуди... Вони можуть дозволити собі цілуватися посеред нічної вулиці,
прямо посеред широкої шестисмугової траси, прямо на розподільній лінії, яка, правду кажучи, їм до дупи, бо хоч вона й розподільна, але спробуй, роз'єднай їх зараз, забери в них одне одного. Вони цілуються з півгодини, аж доки не починають боліти губи, і їм глибоко начхати, хто й що про них думає... Хоча, якщо тверезо розібратись, хто тут зараз може думати? Хіба що Кришна або, на крайняк, невдаха Біл Даун, або таксисти, якщо останні, звісна річ, уміють думати... І їм, цим шалено закоханим істотам, глибоко до дупи навіть те, що вони наразі думають самі про себе... Бо зараз, у принципі, не треба думати. Бо втрачати їм, у принципі, нічого... Та й що то буде за любов, коли ти думаєш? Сука-любов буде...
Але думки все-таки поверталися. Ми йшли до неандертальських окраїн міста, і я розумів, що тепер у мене є не просто операторка телефонної служби довіри, тепер у мене є жінка, яку приємно тримати за руку, не зважаючи навіть на те, що вона в халатику, шльопках і махрових шкарпетках. Від такої думки ставало тепло... Але відразу ж потому чомусь починало здаватися, що ми зайві на цілій планеті, на величезній ЗЕМЛІ, по якій снує купа ублюдків, а нам тут просто нема місця, жодного, блядь, квадратного метра, жодного кубометра повітря... І від думки про це ставало невимовно галімо. Тоді я справді почав усвідомлювати, що весь сенс життя, відповідь на питання «на хєра ти живеш?» є, зрештою, доволі проста й очевидна – для того, щоб відвойовувати свої метри й кубометри повітря, відвойовувати їх у якогось невидимого
супротивника, порога, якою ти дійсно не бачиш і не відчуваєш, але який, проте, існує й повільно-повільно бере тебе в оточення... І жодного перемир'я з ним не підпишеш. І посрати йому на твій білий прапор, зроблений з останньої футболки, і на твої пацифістські заморочки... Ось для чого в школі все-таки вчать кидати фанату...
Так ми дісталися аж до мого будинку й піднялись на шістнадцятий поверх. Я без жодної задньої думки довго копирсався у дверях ключем, потім прочинив їх і ввійшов до нашої з Ікарусом холостяцької квартири. Усе ніби було на місці, жодного погрому, жодних головорізів на наших метрах і кубометрах, за які невдовзі треба було платити бабки старому алкашеві Рулерту. Ми спокійно прийняли душ, я хотів був знайти щось пожерти, та швидко зрозумів, що це марна справа. Тоді ми з Анжелік просто допили коньяк, і всі наші невидимі вороги на деякий час припинили свій грьобаний наступ...
– А ось іще один, – Анжелік показала мені синець під груденятами, там, зліва, де мало бути серце.
Я схилився й ніжно поцілував її в те місце. Ми валялися посеред нашої єдиної кімнати на моєму надувному матраці. Тоді я спустився трохи нижче й почав цілувати її пупочок... Анжелік якось нервово погладжувала мою розкуйовджену голову своїми довгими пальцями, й ця нервовість почала передаватись мені... Вона заважала не думати, її пальці просто передавали в мій мозок якісь стрьомні й напряжно-депресивні імпульси, через що народжувалися нові й нові думки, так багато думок, що я просто не встигав їх думати. Тоді я почав спускатися поцілунками ще нижче й став зубами стягувати резинку трусиків... І раптом мене пробило... Раптом я зрозумів те, чого мені, може, зовсім не слід було розуміти... «Ну яка на хєр
