БЖД - Олександр Леонідович Ушкалов

—Мужик, ти хто?

—Та хто-хто... Начальник жека! – автори­тетно заявив він.

—Жека? – перепитав я.

—Да-да, жека! А от ви хто?

—Ну, ми якби люди, – спокійно й не менш авторитетно пояснив я.

Потім обережно витяг з-під голови Анжелік свою руку, виліз з-під пледа, зробив кілька кроків затерплими ногами, почухав дулу, позіхнув і зно­ву почухав дулу... Начальник Жека тим часом підступив на безпечну відстань... Певно, мої чу­хання дупи кидалося йому якимось загрозливим.

—Слухай, Жека, а котра година?

—Ти шо, наркоман? – з недовірою поціка­вився начальник жека.

—Перепрошую, – не зрозумів я, – у тебе хі­ба нормальні люди не питають, котра година... самі тільки наркомани?

—Ні, але де ти, бля, побачив Жеку?

—Та сам ти наркоман! – буркнув я. – Щой­но мені казав, що ти начальник Жека. А я ще спитав – Жека? А ти сказав: да-да.

Чолов'яга скрушно похитав головою, нареш­ті зняв свого демонського пєтушка, пригладив рідке волоссячко, що мало прикривати лисину, й пояснив:

– Маладьож, звати мене Анатолій Петрович,і я головний у жеці, я в ньому всім командую, понятно?

Мене дико сушило, і я ще не встиг до кінця прокинутись, тому не зовсім в'їжджав у те, що він каже. «Дуже дивний випадок роздвоєння особи­стості, – думав я, – насправді він Жека, але йому здається, що він Анатолій Петрович, який сидить у Жеці і всім у ньому командує».

– Слухай, – перервав він мої роздуми (мені натомість було страх як цікаво, хто ж зараз гово­ритиме: Жека, Анатолій Петрович або і той, і ін­ший – дуетом), – вимітайтеся звідси, вимітай­теся звідси по-швидше! Сюди зараз прийдуть мої работніки, я ними командую, бо я начальник жека... Вони будуть ремонтувати дах... А я ними буду командувати...

Почувши таке, я зрозумів, що в чолов'яги да­леко не роздвоєння, а роз... ну скільки там у нього робітників?.. У всякому разі, дивитися, як усі ці роз... ремонтуватимуть дах, який у них уже давно поїхав, у мене не було жодного бажання. Я обе­режно розбудив Анжелік і почав спускати матрац. Вона стояла поряд зі мною закутана в плед і геть не розуміла, де вона і що взагалі відбувається. По­яснити бодай щось я їй не наважувався, бо й сам геть заплутався.

– Я ще сплю? – спитала вона.

Але я тільки знизав плечима.

Двері тамбура стояли навстіж відчинені. Це бу­ло не схоже на наших серливих і тупих, як качки-мандаринки, сусідів. Ті завше замикали їх на три замки – звичайний, секретний і секретний номер два, а коли ми з Ікарусом забували це робити, то вони робили це за нас... Тоді вони завше каза­ли: ми люди БІДНІ, красти в нас НІЧОГО... АЛЕ ДВЕРІ ХАЙ КРАЩЕ БУДУТЬ ЗАЧИНЕНІ! І БА­ЖАНО НА ВСІ ТРИ ЗАМКИ: ЗВИЧАЙНИЙ, СЕКРЕТНИЙ І СЕКРЕТНИЙ НОМЕР ДВА!

Я увійшов до тамбура перший, Анжелік, за­горнута в плед, наче ацтекський шаман, сунула позаду. І тут з'ясувалося, що двері нашої з Іка­русом обителі взагалі висять на одному завісові. Матрац якось сам випав мені з рук, і я хаотич­но почав намацувати городнє причандалля наших сусідів, що зазвичай стояло в кутку і яке ми з Іка­русом, повертаючись додому напідпитку, як пра­вило, з гуркотом перекидали на підлогу. Тоді су­сіди, певно, ховалися по кладовках, думаючи,

що хтось прийшов ноїхні душі. Перше, що трапи­ло мені до рук, була лопата.

—Блін, – втомлено прошепотіла Анжелік, – спочатку якийсь дебіл Жека, тепер ти розмахуєш лопатою... Може, досить на сьогодні цирку?

—Тесе, – цикнув я на неї, проте вона вже са­ма все зрозуміла й злякано застигла на місці.

Тримаючи лопату, наче важкий легіонерський спис, і дослухаючись до шаленого калатання сво­го серця, я пробрався спочатку на кухню. Підло­гу вкривали шматки потрощених табуретів, роз­сипана кава й друзки наших із Ікарусом чашок. Стіл, щоправда, стояв на місці, а посеред нього красувалася єдина вціліла тарілка – до того ж, моя улюблена, з мальчишом-кібальчишом, але в неї хтось нагадав... У мою улюблену, блядь, тарілку, яку я так любив із самого дитинства... Я проковт­нув згусток слини і чомусь уже зовсім спокійно пе­рейшов до кімнати... По ній, підхоплені вітром, що вривався в розбите вікно, наче живі, літали аркуші наших з Ікарусом розпотрошених книг. Праворуч валялася розхєрачена стереосистема, прикрита пошматованим одягом, а перед виходом на балкон... Мої двигуни на якусь мить зупинили­ся, й мені навіть здалося, що я помер, проте відра­зу ж ожив...

Перед виходом на балкон був Мяудзедун. Він лежав у калюжці крові, неприродно вигнувши спину й вишкірившись... Наступаючи на книж­ки, я підійшов до нього й став на коліна... «Вони вбили Мяудзедуна, блядь...» – прошепотів я кіль­ка разів, мені просто потрібно було повторити ці страшні слова вголос, аби я зміг в усе це

повірити... Мяудзедуна більше нема... Перед мої­ми очима знову замерехтіли фіолетові й жовті зір­ки, хоч я не надував матрац, я просто дивився на свого забитого кота, котрий помер, помер, блядь, обороняючи нашу територію від якихось покидьків, які невідомо чого до нас придовбалися... Шок був наче всесвіт, і я нічого не міг із собою вдіяти, я не міг звестися, ба навіть по­ворухнутись, я продовжував непорушно стояти на колінах, навіть тоді, коли до кімнати увійшла Анжелік і торкнулась мого плеча... Побачивши мертвого Мяудзедуна, вона тихо зойкнула й теж застигла. Так ми стояли ще деякий час, а дух Мяу­дзедуна, якщо він, звісно, ще не встиг потрапити до котячого раю, мав літати довкола нас і лащити­ся об наші ноги, руки й щоки. Ми, щоправда, не могли цього відчувати, оскільки були ще живі.

Із заціпеніння нас вивело якесь шаркання в ко­ридорі... Тоді я зірвався на ноги й схопив пер-ше-ліпше, що трапило мені під руки, – то був те­лескоп Ікаруса...

– Вибачте, – забелькотів серливий і дурний, наче качур-мандаринка, сусід, – ви не знаєте, куди поділась наша лопата?

Мяудзедуна я поклав у червону коробку з-під своїх левісів, а саму коробку в пакет із рекламою компартії, іншого цілого, на жаль, не було. Я прос­то збирався поховати свого кота... Анжелік кілька­надцять хвилин тому поїхала додому. Я дав їй ди­вом уцілілі джинси й дістав з антресолей кеди. Але якщо джинси можна було підгорнути й