Шляхом бурхливим - Григорій Олександрович Бабенко

– У святу неділю, – раптом почав він, —

Не сизі орли заклекотали,

Як то біднії невольники у тяжкій неволі заплакали,

Угору руки підіймали, кайданами забряжчали…

Старець співав тихо, трошки хрипкуватим голосом, але ніколи потім, коли Дорош чув цю думу, вона не вражала його так, як тепер. Навкруги шумів і гудів п’яною гульнею Гасан-баша. Глек, спершись на ятку, дивився кудись убік, і видно було, що думки його дуже далеко і від бандуриста, і від цього гульливого запорозького товариства. Дорош не зводив очей з співця. Обличчя бандуристові наче світилося, і не страшними вже, а скорботними були ці червоні рани з чорними мухами в очних ямках старого. Дорош ясно уявляв собі і безмежне море, і галеру з невільниками, і доглядача, що червоною таволгою бив знесилених невільників…

Ти, земле турецька, віро бусурменська,

Ти розлука християнська!

Не одного ти розлучила з отцем-матір’ю,

Або брата з сестрою,

Або мужа з вірною жоною…

Старі діди плакали, і їм здавалося, що це дійсно віра бусурменська страшними шляхами й дикими степами гнала орди бусурменів на села й городи християнські, розлучала жінок з чоловіками, сестер з братами, завдавала у тяжку неволю козаків та наповняла гареми турецькі українськими жінками та дівчатами…

Визволь, Господи, всіх бідних невольників

З тяжкої неволі турецької,

З каторги бусурменської,

На тихії води,

На ясні зорі,

У край веселий,

У мир хрещений,

В городи християнські!

– Ходім, – сказав Дорошеві Глек, коли бандурист скінчив думу. – Не слід було пити, – додав, глянувши на бліде обличчя хлопця.

Дорош дійсно почував себе погано. Його нудило. Глек порадив йому засунути два пальці в рот і таким чином полегшив важке становище хлопця. Коли вони дійшли до куреня, Дорош повалився на лаву і заснув п’яним важким сном.

З тиждень гуляло товариство, поки не попропивало все, що придбало на Муравськім шляху. За цей час у Незамайківському курені скоїлася майже нечувана подія: хтось украв Дорошеву шаблю, що з іншою зброєю висіла на стіні в курені. Такої ганьби ще не знав Не-замайківський курінь. Глек обшукав скриньки всіх товаришів свого куреня, але шаблі не знайшов. Дорошеві дуже жалко було шаблі, він так пишався нею і мріяв про той час, коли приїде до Харкова, вийде на вулицю й вразить у саме серце видом своєї шаблі товаришів Стріху та Дубовиченка.

Ледве одгуляло товариство, як невгамовний Сірко почав лагодитися до нового походу. В Січі й передмісті не можна було помітити жодного п’яного запорожця, і коли б такий знайшовся – покуштував би він кийків коло карного стовпа, що стирчав серед майдану.

Дорош був смутний і невеселий. Одне те, що пропала шабля, а друге – і це було важливіше, – що Глек, як дізнався хлопець, теж ішов у похід із Сірком. Таким чином, Дорошеві довелося лишитися самотньому серед чужих йому січовиків.

Якось він після того вже, як у південь січова гармата випалила, скликаючи товариство на обід, і товариство, пообідавши, залягло трохи відпочити, вийшов з фортеці й пішов на Гасан-базар. Між іншим, йому хотілося подивитися на січову школу, де, він знав, йому доведеться згодом вчитися; про це йому сказав Павло Глек.

Школа стояла поза ворітьми Січі. Це була невеличка, крита очеретом хата з маненькими вікнами. Дорош заглянув в одчинені двері школи і побачив те, що й сподівався побачити: великі довгі столи й лави. В школі в цей час не було нікого. Дорош обійшов круг хати. На призьбі в холодочку сидів високий засмаглий чернець у довгому підрясникові і читав якусь книгу. Коли Дорош підійшов до нього, він підвів голову й подивився на хлопця. На Дороша глянули темні розумні очі ченця. На голові в нього була гостроверха скуф’я, і з-під неї вибивалося чорне волосся. Чернець був молодий, смуглявий, але якийсь блідий і худий.

Дорош зняв шапку й привітався.

– Здоров, хлопче! – ласкаво відповів той. Він деякий час мовчки розглядав хлопця, а потім сказав: – Я бачу, що ти тут недавно, бо тебе не було в школі. Ти письменний?

Дорош не знав, чи він письменний, чи ні; йому здавалося, що він так давно був у школі і бачив книгу, що навіть забув і грамоту.

– Не… знаю! – відповів хлопець.

– Як не знаєш? Хіба ти ніколи не вчився в школі?

– Вчився.

– Вчився, а не знаєш, письменний чи ні… А ти сам відкіля?

– З Харкова.

Чернець трохи замислився.

– Як же ти сюди попав? Утік від батьків на Січ з запорожцями?

Дорош коротенько розповів йому, як він попав у полон до татар, як визволився і прийшов до Січі. Чернець навіть закрив книжку, так зацікавило його Дорошеве оповідання.

– Тепер я знаю тебе, – сказав він, коли Дорош скінчив своє оповідання. – Ти – Дорош!

Хлопець навіть рота роззявив від здивування: він його знає!

– Мені про тебе розповідав курінний Глек і дуже хвалив тебе. Він прохав мене, щоб я добре навчив тебе, поки ти тут будеш. Чи ти, може, назавжди хочеш залишитися в Січі?

– Ні, – відповів Дорош, – я хочу додому.

– А хіба тут погано?

Дорош мовчав. Йому хотілося сказати, що він скучив за рідними, за товаришами, а головне – хотілося сказати про те, що йому набридли ті бійки й убивства, що він їх чув і бачив, відколи лиха година понесла його в Артемівку, але він нічого не сказав і стояв мовчки, розглядаючи свого нового знайомця,

– А тепер куди йдеш? – знову запитав чернець.

– Прийшов подивитися на школу.

– Он як! Що ж тобі – дуже хочеться вчитися у школі?

– Ні.

– От тобі й маєш! Чого ж так? Хіба ти не хочеш бути письменним?

– Хочу… Тільки це – дуже трудно. І дяк щосуботи дає хльости майже нізащо. А ви теж по суботах лупцюєте хлопців?

Чернець засміявся.

– Ні, не лупцюю. Та в мене є такі дорослі школярі, що скоріше мене одлупцюють, ніж я їх. Та й не люблю я цього.

Дорош недовірливо подивився на ченця.

– І по руках не б’єте указкою?

– І по руках не б’ю.

– О!.. Тоді я ходитиму до вас у школу!

– Добре, приходь.

Дорош попрощався з ченцем і трохи вже веселіший спустився з гірки й пішов на Гасан-базар. «Бреше чи не бреше цей запорозький бакаляр?» – думав