Шляхом бурхливим - Григорій Олександрович Бабенко
Перепеличка спав на кожусі коло куреня, і питання Глекове підняло його сонного з кожуха зовсім несподівано. Перепеличка витріщив очі, що позапухали йому від пиятики, і, не розуміючи, що від нього хочуть, роззявивши рота, дивився то на Глека, то на козаків-гречкосіїв, то на Дороша. Згодом коло них зібрався досить великий натовп козаків Незаймаківського куреня.
– Кажи, ти вкрав шаблю? – знову запитав Глек.
– Яку шаблю?
– Дорошеву.
Перепеличка підвівся й почухав собі поперек.
– А хіба в нього була шабля?
– А ти не знаєш? Скільки тобі Гершко дав за шаблюку?
– Який Гершко?
– Крамаря Гершка хіба на знаєш? Ну, ходім до нього, може, він тебе взнає.
Парубок двигнув плечима.
– А навіщо мені той Гершко здався?
– Що ж не підеш, чи що?
– Ну що ж, піду!
Глекові дуже неприємна була вся ця історія з шаблею. Він був би дуже радий, коли б Гершко не признав Перепеличку за того самого козака, що продав йому шаблю. Але робити було нічого. Уся компанія: Глек, два козаки-гречкосії, Дорош, Панас та ще кілька козаків з Незамайківського куреня перейшли майдан, вийшли за ворота Фортеці і пішли по Гасан-базарі до Гершкової крамниці. Становище крамаря було важкеньке: Гершко добре знав, що, коли він пізнає й покаже на Перепеличку, того обов’язково заб’ють киями до смерти або повісять, а Перепеличка напевне має приятелів або побратима; вони помстяться за Перепеличку, і тоді йому, Гер-шкові, буде погано. Коли ж він скаже, що не Перепеличка продав йому шаблю, а запорожці все ж дізнаються правди – не минути йому, крамареві, шибениці. Хоч так, хоч сяк виходило погане. Через це він, як і Глек, хотів, щоб до нього привели зовсім не того козака, що вкрав і продав шаблю.
Коли компанія підійшла до крамниці, Гершко стояв коло дверей блідий і схвильований, і Дорош побачив, що йому тремтіли борода й праве коліно. Коло нього стояв такий блідий, як і Гершко, Соломон.
– Здоров був, Гершку! – привітався з крамарем Глек.
– Добридень вельможному панові отаманові! – уклонився крамар, не зводячи полохливих очей з Перепелички.
– Неси сюди шаблю, Гершку, що торгували у тебе козаки.
– Соломоне, Соломоне! – закричав Гершко, хоч Соломон стояв коло нього. – Дай панові отаманові ту погану шаблю, що торгували ці добрії люди.
Соломон приніс шаблю і подав Гершкові, а той передав Глекові. Глек подивився на шаблю і спитав у Дороша:
– Твоя шабля, хлопче?
– Моя! – відповів Дорош.
– Де ти взяв цю шаблю, Гершку? Як вона попала до тебе?
Очі крамареві, як дві миші, забігали по козаках. Він чекав і боявся цього питання. В очах його раптом замаячіли і шибениця, на якій він вже бачив своє мертве тіло, і карний стовп з прив’язаним до нього Перепеличкою. Але перше було, звичайно, страшніше ніж друге.
– Чого ж ти мовчиш? – суворо запитав його Глек. – Кажи правду, тобі нічого не буде.
– Шаблю?.. Ну, так цю шаблю продав мені отой молодий козак, – показав крамар на Перепеличку.
– Ти продав йому Дорошеву шаблю? – спитав парубка Глек.
– Я… – тихо відповів той.
– Скільки ти дав йому за шаблю, Гершку?
– Два карбованці.
Глек витяг з кишені гроші і віддав їх крамареві.
– Ну, спасибі, панове, що допомогли знайти злодія, – звернувсь він до козаків. – Ходім! – торкнув за плече Перепеличку.
Гершко ледве не впав непритомний від жаху, коли побачив обличчя Панасове, що показував йому кулака поза спиною Глека. Перепеличку того ж дня судило товариство й присуджено було побити його киями коло ганебного стовпа, що стояв на площі біля дзвіниці.
Цей стовп Дорош побачив ще першого дня, коли з військом Сірковим прийшов на Січ. Стовп з темними плямами крови покараних самотньо стояв серед площі і кидав від себе рівну тінь. Тінь була довга ввечері і досягала дзвіниці, а у південь була коротенька, наче тулилася до стовпа. На землі коло стовпа лежала куча дубових кийків. Земля коло стовпа була добре утрамбована, і на ній валялися два три обірвані мотузки.
Ніхто, навіть Глек, не знав, що Дорош після присуду ходив до кошового прохати, щоб той помилував Перепеличку. Тяжко було хлопцеві зважитися йти до страшного Сірка, але Дорош переміг себе і пішов, бо думав, що це він, Дорош. винний буде в смерті парубка.
Дорош давно стежив за Сірком, коли той вийшов з військової канцелярії, але хлопцеві незручно було підійти до отамана, бо коло його завжди був дехто з козаків. Нарешті він таки влучив таку хвилину, коли кошовий був сам один. Сірко сидів коло свого куреня і курив люльку. Було темно. Постать кошового ледве сіріла в нічній сутені. Вогник Сіркової люльки то спалахував, освітлюючи сиві вуси отамана й суворе обличчя його, то знову згасав. Дорош зробив кілька кроків до кошового.
– Хто тут? – спитав Сірко.
– Це – я! – сказав Дорош.
– Хто такий? Підійди ближче.
Хлопець хотів був тікати від нього, але було вже пізно. Дорош підійшов до Сірка. Він почував, як йому коліна підгинаються й клацають зуби.
– Чого тобі треба, хлопче?
Голос кошового був тихий і зовсім не страшний. Дорош не знав, як почати, але почати треба було.
– Батьку отамане!
– Кахи! Кахи! – раптом закашляв Сірко. – От чортів тютюн, як дере горлянку. Так, хто ти такий?
– Я – Дорош.
– Який Дорош?
– Та Глеків джура!
– А… земляк! – засміявся Сірко… – Це ти визволив Глека з воєводиних колодок? Кахи, кахи! Так чого тобі треба? – Голос Сірків звучав зовсім ласкаво, але Дорош мовчав. – Чого ж ти мовчиш?
– Та не знаю, як почати, батьку!
– Та починай, як можеш.
– Я – за Перепеличку.
– А що тобі Перепеличка?
– Та він украв у мене шаблю.
– Знаю. Так за це його буде покарано киями.
– Батьку отамане! Зробіть так, щоб не бито киями Перепеличку. Він зовсім не поганий парубок і вкрав, мабуть, сп’яну. Бодай тої шаблі не було, як за неї пропаде козак!
– Ач ти який… жалісливий! Але вже нічого не можна зробити. Іди, хлопче! Не можна ламати січові звичаї, бо тільки ними й держиться Січ. Навіть я не можу скасувати присуду. Бо коли я, кошовий, не додержуватиму стародавніх звичаїв січових, – мене першого товариство втопить у Дніпрі. Іди, хлопче, та не кажи нікому, що був у мене, і про те, що я зараз казав тобі.
Дорош ще трохи
