Шляхом бурхливим - Григорій Олександрович Бабенко

В передмісті не було видно жодного запорожця з фортеці, тільки десятка три возів, що привезли борошно та всякий припас у Січ з паланок, стояли серед майдану. Під возами у холодку обідали запо-рожці-хлібороби, яких січовики-войовники звали гречкосіями та бабіями за те, що вони були жонаті.

Крамарі перекладали та провітрювали вбрання, що вони повимінювали у запорожців. Татарські халати й кожухи на довгих жердках теліпалися в повітрі. Татарська зброя – сагайдаки з стрілами, шаблі, ножі, луки і навіть вузькогорлі глечики, що з них умивалися татари перед тим, як робити намаз, усе це стояло, висіло й лежало рядками під ятками й на землі коло крамниць.

Торгу майже не було ніякого, тільки коло одної крамниці стояло два вже літні козаки-гречкосії й торгували якусь річ, що переходила з рук в руки. Підійшовши ближче, Дорош побачив, що вони торгували шаблю. Тьохнуло серце хлопцеве, коли він побачив, що це була його шабля: він пізнав її по бірюзовій оздобі на держаку. Але ще завагався признати її за свою, бо така сама могла бути і в іншого його мурзи, якого вбили козаки. Він знав ще дві ознаки на своїй шаблі: на піхвах вона мала довгу уразку, а на лезі, коло самого вістря, досить велику щербину.

Коло козаків крутився маленький крамар, кривий на праву ногу.

– Це така шабля, така шабля… – долетіло до Дороша, – що тільки ясновельможному гетьманові носити таку шаблю! – Крамар зацмокав губами, наче він їв щось солодке, щоб показати, яка гарна шабля. – Ви подивіться на держак. Ой, що то за держак гарненький! З якого коштовного каміння зроблено оздобу.

Крамар знову зацмокав і захитав головою.

– А на піхвах – уразка, – сказав один з козаків, розглядаючи шаблю.

– Ой, що ви кажете, пане полковнику!

– Я не полковник.

– Ну, так осавул, або хорунжий… бо зразу видно великого пана, що знає, яка мусить бути зброя. Цю шаблю сам пан Сірко одняв у турецького султана, щоб поганий на зуби й на живіт кричав.

– Бреши більш.

– Ой-ой-ой! Нащо мені брехати такому панові, – а таки самі бачите, що то за шабля!

– А ти подивися на лезо, – сказав другий козак, – може, там таке лезо, що не варт і шеляга?

– Лезо, лезо! – закричав крамар, – ви хочете бачити лезо? То ви краще заплющіть очі, бо воно блищить так, що на нього не можна й дивитися! Правда, Соломоне? Ось він бачив лезо, то він скаже, що це справжній гемонський клинок.

– Далебі правда! – сказав Соломон, худий носатий парубок, виглядаючи з дверей крамниці. – Цю шаблю бачив пан-писар, так він говорить, що ну дійсно дамаська сталь!

– Подивимось, подивимось, – казав козак, витягуючи шаблю з піхов. Шабля, як срібна блискавка, блиснула в повітрі.

Козаки почали розглядати лезо й пробувати його пальцями.

– А ось щербина.

– Де, де? – спитав крамар.

– Щербина? Де щербина? – спитав і Соломон, витягаючи шию з дверей.

– Та ось, коло самого вістря!

– Хе, хе! – засміявся крамар, – хіба це щербина? Хіба такі бувають щербини? А хоч і щербина, так це ж бойова шаблюка. Ой-ой! Скільки нею порубано татарських голів! Чик – одна голова! Чик – друга голова!

– Та що ж, татарва сама себе рубала цею шаблею, чи що?

Тепер у Дороша не було ніякого сумніву, що то його шабля.

– Це – моя шабля! – сказав Дорош.

Крамар крутнувся, як дзиґа.

– Ой, який гарненький хлопчик! Так ти хочеш, щоб ця шабля була твоя? Ти хочеш дати за шаблю десять карбованців? От бачите, панове, цей хлопчик хоче дати за шаблю десять карбованців, а ви не хочете дати й восьми!

А треба сказати, що для того часу десять карбованців були великі гроші, бо пара волів коштувала чотири карбованці.

– Це шабля – моя, – знову сказав хлопець, – її вкрадено в мене з Незамайківського куреня.

– Ой, ой! Я й не думав, що такий маленький хлопчик буде такий брехун! Я купив цю шаблю у одного молодого лицаря, що убив татарського мурзу.

– Я не брехун! А твій лицар бреше! – сказав, почервонівши, Дорош. – Я сам убив цього мурзу і добув його шаблю.

Козаки з зацікавленням подивилися на Дороша.

– Ти убив мурзу? – піднявши вгору брови, здивовано спитав один з козаків, високий огрядний чоловік. – Де ж ти його убив?

– У степу. Коли орда облягала Сірків табір.

Козак іронічно подивився на Дороша.

– Ач, який пишний! Убив мурзу й добув шаблю! І багато ти набив цих мурзів та назбирав шаблюк?

Дорош бачив, що козаки не ймуть віри, і не знав, як вийти з цього прикрого становища.

– Ні, я вбив тільки одного мурзу, – відповів хлопець.

– А багато ще лишилося брехунів у таборі, чи тільки один такий був там?

Дорош ледве не плакав з досади, але він нахмурив брови і сказав:

– Цю шаблю вкрадено з Незамайківського куреня. Коли не вірите – спитайте у курінного отамана Глека!

– Стривай, Ондрію, – сказав один з козаків, – мені здається, хлопець каже правду. Може, цю шаблю справді вкрадено з куреня. Хто тобі продав цю шаблю, Гершку? – звернувся він до крамаря. – Не крийся, бо за це і на шибениці можна провітритися.

Крамар став блідий як крейда.

– Далебі я не знаю, що вона крадена! Я купив шаблю у молодого козака.

– А як прізвище того козака?

– Не знаю. А нащо мені знати його прізвище? Вів приніс шаблю й каже: купи, Гершку, шаблю! Дешево віддам! А мені що, аби крам. Ну, я й купив.

– А ти б пізнав того козака, що продав тобі цю шаблю?

– Ой, панове, що ви від мене хочете? Я не знаю, чи пізнав би я його, чи ні. Він таки був у мене, коли ще зовсім темно.

– Та ти пригадай, Гершку, може, в нього є яка ознака.

– Ой, що ви хочете від бідного Гершка? Якої ознаки? Ну козак як козак, тільки трошки гаркавий.

– Ну, ось і ознака. А у вас є хто гаркавий у курені? – звернувся козак до Дороша.

Хлопець замислився.

– У нас є в курені тільки один гаркавий. Перепеличка. Та я не думаю, що він вкрав шаблю.

– Ну, там видно буде. Ходім до курінного отамана, хлопче! А ти, Гершку, бережи шаблю, не продавай її нікому, а то теліпатимешся на шибениці.

– Хай їй грець, цій поганій шаблюці, щоб я за неї висів на шибениці!

– Кажи,