Шляхом бурхливим - Григорій Олександрович Бабенко
XVI. ОБЛОГА
Другий день облоги. – Холоп та гармата. – «Добре насіння». – Орли. – Атака. – «Приглянулася». – «Дорош!» – Кінець облоги
Татари не поспішали з нападом – вони добре знали, що козаки не втечуть.
Коли схід загорівся полум’ям зорі, татари посідали на землю й почали молитися, і козакам дуже кортіло вихопитися в цей час з табору й наробити бешкету серед цих молільників, але вони добре розуміли, що швидко до них не доберуться, і татари встигнуть перестріляти козаків, поки ті бігтимуть степом. Зробити напад на конях – теж було б багато мороки: треба знімати ланцюги з коліс, розривати кільце з возів, на це піде багато часу, і татари встигнуть помолитися й порубати смільчаків. Крім того, запорожці покладали великі надії на якірці, що вони їх густо засіяли вночі круг табору.
Дорошеві добре спалося під теплим кожухом, і він, мабуть, проспав би досить довго, але кожух зсунувся з його плечей, і ранковий холодок забрався йому під сорочку і збудив його. Хлопець прокинувся, раптом згадав, де він, і вже не міг довше лежати під кожухом.
Він підвівся й сів. Повітря тремтіло від крякання гайвороння, але над табором не летіло жодної ґави. Гомін ішов зі степу, з татарського боку. Табір вже прокинувся, козаки розпалювали багаття, підкладаючи під казани з соломахою сухий очерет, що накосили коло річки шаблями. Недайвода, Панас та ще кілька козаків, що були вночі у заставі, спали недалеко від нього, вкрившися кожухами.
Купка козаків, і з ними холоп, стояли коло невеличкої гармати. Ця гармата була трохи попсована і лежала під мішками на возі, але тепер козаки стягли її з воза і поралися коло неї, прилаштовуючи колесо. Холоп був радий будь чим допомогти козакам. Він бігав од гармати і приносив то гайку, то обценьки, але, очевидно, він не стільки допомагав, скільки заважав справі. Скінчилося це тим, що сивовусий гармаш, у якого щось не лагодилося з колесом, обклав його од щирого серця мистецькою лайкою, і холоп, почухавши потилицю, одійшов геть.
Недалеко від гармати чорніла братерська могила з хрестом із списів, а на хресті теліпалася червона хустка. Держачись за зад, прошкандибав ранений стрілою козак, що кричав на герці, як муедзин.
Сірко з Глеком стояли на возі і розглядали татарський табір. Дорош теж зліз на воза і здригнувся, зглянувшись навкруги: перед возами то купками, то поодинці лежали голі, пограбовані козаками татарські трупи. Трупи, видно було, задубіли вже й пішли брудними рожево-синіми плямами. Чорна зграя гайвороння сиділа на трупах і, дзьобаючи, випивала очі мерцям. У повітрі кружляли орли-могильники. Ось один з них кинувся з блакитно-сірої височини неба, сів, підскакуючи, на землю і, перевалюючись з боку на бік, важко пішов до бородатого трупу, що, розкинувши руки, самотньо лежав віддаля. Гайвороння знялося й одлетіло далі, давши дорогу орлові. Згодом на труп кинулися ще три орли; за хвилину вони вже билися й клекотіли коло трупів, неначе їм не вистачило б на всіх їжі. Б’ючись, орли підлітали невисоко, і видно було, як сипалося з них пір’я і капала кров. І щось грізне й мерзенне було в цьому клекоті і в цій лютій безглуздій бійці. І знову Дорошеві, як і тоді перед атакою, здалося, що і степ, і небо стали якісь інші, не такі, якими він звик їх бачити.
Дорош подивився на татарський табір. Татари невеличкими ватагами їхали до річки напувати коней і верталися знову до табору. Багаття вони не розводили, а виймали щось із своїх торб і їли просто жменями. Дорош, знав, що це вони їдять свою пшоняну кашу з кінським лоєм.
То тут, то там по степу, піднявши копита вгору або на боці лежали забиті татарські коні. Багато і їх було, але, проте, менше, ніж забитих татар.
Коло возів і на возах сиділи й стояли не менше від сотні-півтори замурзаних, обідраних, з брудними обличчями вартових козаків, що стежили за кожним рухом орди.
Глек обернувся й побачив Дороша.
– Устав уже? – ласкаво запитав він його.
Сірко теж обернувся й глянув на хлопця, але Дорошеві здалося, що він, хоч і дивиться на нього, але не бачить, такий порожній був погляд старого кошового. Раптом Сірко вийняв люльку з рота й засміявся:
– Добре посіяли насіння: і не вродить, а косовиця буде добра!
Потім потихеньку, крекнувши по-старечому, зліз з воза й пішов до свого намету.
– Про що це він? – спитав Глека Дорош. – Про яке насіння?
– А це він про якірці… – відповів Глек. – Ходім, поснідаємо, бо ледве чи прийдеться їсти до вечора з цією косовицею. – «Та чи живі ще будемо!» – хотів сказати він, але нічого не сказав і теж зліз із воза.
– Куди ти? – спитав він хлопця, бачачи, що той іде до коней.
Дорош почервонів.
– Та я забув напоїти коня.
– Такий з тебе джура! – засміявся Глек. – Та не турбуйся: наші хлопці вже напоїли й погодували всіх коней.
Не встигли козаки добре поснідати, як залунали крики вартових, і почалася нова атака татар. Все кільце орди сунуло на табір. Видно було, що татари неодмінно вирішили захопити його. Вони з місця взяли коней в нагаї і взаводи кинулися на запорожців. Раптом перші ряди коней зашкутильгали й повалилися на землю. Задні налітали на них і теж валилися з розгону на землю, неначе невидима сила косила їздців.
– Шайтан! Сірко! Шайтан! – кричали татари, а табір мовчав.
Раптом повітря здригнулося від нового дужого звуку. Щось засвистіло в повітрі, і ядро, ввірвавшись у саму гущавину татар, покотилося між рядами й проклало вузьку довгу стежку: це випалила гармата, що її встигли таки налагодити гармаші. Одночасно з цим загуркотіли рушниці.
Деякі смільчаки, злізши з коней, пішки побігли до табору; але їх спіткала гірка доля: ніхто з них не добіг до ворогів, всі вони полягли під козацькими кулями.
Знову загуркотів постріл з гармати. Орда відлинула. На землі в передсмертних корчах билися коні і кричали поранені татари. А гармата ревла, табір курився димом з рушниць і гуркотів лютим реготом переможців.
Усе так швидко скоїлося, що скидалося на якесь чудо: так легко одбито атаку орди. Козаки перекочували гармату в різні кінці табору і, обстрілюючи татарське кільце, тримали татар на відстані гарматного пострілу. Орда одскакала значно далі того місця, куди могли долетіти гарматні ядра.
