Оформляндія або Прогулянка в Зону - Маркіян Камиш
Але ж бо фiнал — радiсний, хоч i з матюками: я пробираюся крiзь чагарники, i нiзащо бiльше не пiду сюди — весь мокрий, як завжди. Дiстаю з кишенi дивом суху пачку сигарет i пробую пiдкурити. Поки тримаю в зубах цигарчину i шукаю запальничку, курево так змокає, що палити вже нiяк. Вулиця Огнєва, але нiякого вогню: по колiна у водi я тягнуся до мiської пристанi — там на мене чекають центральна частина мiста, квартира i гарячий чай. Мене зараз нiщо не врятує. Спальник — мокрий до жопи. I який рейнкавер захистить вiд такої зливи? Але такi звiстки мають радувати — тепер у мене є право грiтися водярою. Доброї ночi...
Коли я залишаю позаду всi зливи, канали, комишi й ароматнi болотянi прiрви, коли у марафонi крiзь хащi обганяю Чугайстера i легiони його болотяних демонiв, тодi зупиняюсь отак на нiч серед iмпровiзованого прип'ятського благоустрою. Тодi викидаю з кишень всю ряску, яка встигла облiпити мене смарагдовою лускою. Тимчасом пiдсихають дiрявi кросiвки i палають тихо на пропан-бутанi бюджетнi китайськi пальнички. Тодi закiнчуються всi на свiтi зливи i на моторошнi пустки, на покинутi села падають ковдри багатозоряного неба, а я провалююсь у раптову, нескiнченну тишу.
***
У життi нелегальних туристiв iснує не тiльки Прип'ять. Є i Чорнобиль-2 — гiгантськi залiзяки, величезнi радари, руїна колишнього свiту, металевi мачти якої стирчать на пiвтори сотнi метрiв ближче до неба. Там магiчнi хвилини застиглого сонця дрiмоти дрiмот. Височеннi iржi i зорянi барви на сталевих ногах невiдомих Гiгантiв змушують клiпати очима, гепатися на землю, хапати руками повiтря, мрiяти iснувати поряд iз чимось таким велетенським. Вiчно.
Навеснi я завжди хапаю чарiвнi дрьоми Чорнобилю-2 у променях березневого сонця: прохолодних, блiдих, та вже настирливих. Знаходжу розкладачку в нормальному станi i влаштовую курорт: дiстаю пепсi зi схованки, ставлю лежанку на дах i засмагаю, потягуючи прохолодне, дрiмаючи зi снами про загоризонтну радiолокацiю, мачти якої просто пiд носом: нескiнченнi уздовж i стрiмкi у стрибку до яскраво-синiх небес.
А пiсля заходу сонця — потопаю у в'язких нiкотинових смолах i фонтанах мiцних напоїв. Потiм прокидаюся о третiй ночi. Пробую пиритися в темряву, намагаюся встати, силкуюся пригадати вчорашнi катаклiзми i деталi похмiльних завзять. У проблисках мiсячного сяйва в кiмнатi висить густа пелена сигаретного диму. Лiхтарик сiв два днi тому, смартфон заглох доби як чотири. Наодинцi з накуреною в димову шашку темрявою в голову лiзе всяка дурня. Я тiкаю вiд диму в сусiдню кiмнату, тягну за собою розкладачку, перечiпаюся через дохлого вовка, який років два пiдгнивав серед облiзлих шпалер в сусiднiй кiмнатi. Падаю просто на тушу. Пахне як тiрамiсу, до речi. Там i засинаю. Люблю Зону, тiльки неприємно, коли мертвi вовки поруч. Сплять.
***
То вкотре був Чорнобиль-2, i я бренькав пiанiно недалеко вiд мiсця, де кинув лахи. Грати я не вмiю, але нотну книжку поставив над клавiшами, вiдкрив навмання: «Зови зими». Нiби замовлення.
Отож, замовив я собi «Зови зими» i вирубився потужним сном натомленого туриста. А зранку прокинувся вiд того, що хтось грав на пiанiно. Першою думкою було «Вона», але вона ось — лежить поряд: засмагла, гаряча та гола і мирно дихає в ранок. Вона дiлить зi мною брудний паркет, холодний спальник i аромати життя, далекого вiд лялькового ґлему i несправжнiх посмiшок. Значить, не вона. Тодi хто?
«Зови зими» стихають i мене починають тривожити кроки поряд iз нашою затишною нiркою. Тихо пiдводжуся, сiдаю на табурет i закурюю першу, в очiкуваннi гостей. Цiкава штука ця Зона: хтось грає «Зови зими», аби я тут тривожно сидiв на стiльцi, поки вона спить: гаряча, засмагла i гола. Поки я тут чекаю на неминучу зустрiч, розтинаючи тишу ранкового Чорнобилю-2 рипами стiльця пiд своєю стривоженою дупою.
Але обiйшлося i за кiлька годин ми знову пiшли шукати потаємних болiт. I нам не допомiг би надувний човен, GPS-навiгатор i додаткова пачка «Терафлю». Це просто доля. Хтось мерзне, ганяючи на лижах, хтось дубне, торгуючи в мiнус двадцять на китайському ринку, а хтось шукає броди. Просто це доля, життя i бажання: валятися у прiрвi пропасницi i бачити кольоровi кошмари, салатовiшi за ряску на болотах, чорнiшi за п'явок, гарячiшi за моє обличчя, коли трясця пропасницi валить з нiг на старий матрац у прикордонному селi, у руїнах колгоспiв, серед радiоактивного залiзяччя у хащах хижого лiсу.
Але човен тодi був i навiть два. Перший ми принесли з собою, а другий — надибали в селi Городчан глухої ночi, коли шукали пiдходящої хати, аби впасти на м'яке горище i заснути мертвим сном. Аби завтра йти в Чапаївку i подивитися на ще одне село пiд пахвами держкордону. На пострiляний знак «Автобусна зупинка», на розтрощений фельдшерський пункт iз симпатичними табличками, на зруйновану школу i обов'язковий пам'ятник солдату-визволителю. Але то буде завтра, а зараз ми вломилися у пiдозрiло прибрану хату з чистими диванами, i я випадково став на дошку, звуки якої видали порожнечу. Увiмкнув налобний лiхтар на максимальну потужнiсть i вiдтягнув дошку в бiк: човен зi старої ґуми, насос i весла. Шару пилюки на схованцi зовсiм нема, а олдовiсть човна натякає на мутнiсть i муторнiсть його власникiв. Та i до чого туристам ловити коропiв у цiй глушинi?
Але це може бути i звичайний рибалка, з яким привiтаєшся, стрельнеш сигарету, потрiщиш за життя i потопаєш далi на свою срану Чапаївку, а може бути i муторного вигляду мародер, а може цiлих троє, i навряд вони зi мною розiйдуся миром, особливо коли я спросоння, i коли вона лежатиме поряд — гаряча, засмагла i гола.
Звiсно, можна їх налякати, але тодi треба виглядати як повний псих, так аби люди вiдразу показували на тебе, коли їх просять впiзнати серiйного вбивцю на груповому фото. Так, аби вони з переляку говорили без матiв i вiддавали з пачки останню «ватру». Просто дiставали з нагрудних кишень цигарчини i вручали урочисто, вимикали налобники i зникали у темрявi, зникали
