Поклик мушляного рога - Це Єнні
Марія мала біляве волосся середньої довжини, гострі коліна і глибокий повнозвучний сміх. Цей сміх не мав нічого спільного з невротичним хихотінням, кудкудаканням чи раптовим пирхотом, які він чув у їдальні та коридорах університету. Коли Розенберґ учетверте повів Марію вечеряти, він укинув перлину в її келих із білим вином. Вони одружились у вересні, коли сонце було ще теплим, а дерева щойно почали губити листя. Того самого року Розенберґ захистив дисертацію, і його книжка, високо оцінена фахівцями, отримала багато відзнак.
На першому поверсі свого будинку він влаштував свою логопедичну практику і приймав пацієнтів у затишному кабінеті з вікнами в сад. Кількість його пацієнтів щодня зростала, і коли вдавалося увірвати півгодини між прийомами, він вискакував зі свого кабінету і лепетав Маріїне ім’я, наче страждав на вади вимови. Це звучало так по-ідіотськи, що Марія щоразу заходилася реготом, а пан Розенберґ схвильовано мчав будинком на її вдоволений сміх і любив її там, де знаходив.
По вихідних пан і пані Розенберґ ходили в гості до своїх сусідів — лікарів чи торговців картинами — і через кілька місяців вже знали все товариство Золотого пагорба, яке полюбляло випити і зібрати гарну компанію. Марія найбільше дивувалася з дружин успішних чоловіків, які володіли бутиками чи маленькими галерейками. Вони мали щось, що начебто належало тільки їм і ніяк не стосувалося їхніх чоловіків. Поряд із ними Марія здавалася собі простацькою і нудною. Щоразу, коли вони поверталися з чергової коктейльної вечірки, пан Розенберґ спирався на Маріїне плече, бо погано переносив алкоголь і вже з кількох келихів геть п’янів. Спочатку вона підсміювалася, коли змусила докладати зусиль, щоб випхати його сходами у спальню. Пізніше допомагала йому мовчки. У такі ночі вона мовчки тупилася у стелю поряд зі своїм чоловіком, що глибоко спав.
Дитиною Марія любила діставати з шафи мамин одяг і перевдягатися. Коли приходили гості, вона запихала свої дитячі ніжки у мамині туфлі на високих каблуках і дибала по квартирі на потіху гостям. Вона влаштовувала собі намети і печери з відрізів тканини. Марія пам’ятала, як одного недільного ранку після якогось свята зайшла у вітальню. Батьки ще спали, і мамина вечірня сукня лежала просто на підлозі, наче мертва гадюча шкіра. Дівчинка вдягнула ту сукню, занурившись у пахощі парфумів і материної солонуватої шкіри, і дефілювала квартирою, тягнучи тонкий поділ, немов шлейф, й уявляючи, що вона більше не вона, а мама.
Ці спогади Марія прокручувала в голові безсонними ночами, наче безкінечний фільм, і що частіше вона про це думала, то більше переконувалася щодо своїх бажань. Одного разу за сніданком вона звірилася своєму чоловікові, що хоче створювати одяг і навесні зможе представити власну колекцію. Пан Розенберґ якусь мить запитально дивився на неї, потім підбадьорливо поплескав по плечу і того ж таки тижня викликав робітників, щоб облаштувати порожнє горище для дружининих потреб.
Марія сиділа за скляним столом перед папером для викрійок і відчувала велике порожнє приміщення у себе за спиною. Вона встала, пройшлася туди-сюди по горищу, дерев’яна підлога рипіла під її ногами. Крізь маленьке дахове віконце косо падало світло, і Маріїн погляд прилип до ясного прямокутника. Минуло два дні, проте Марія так і не намалювала жодної лінії. Вона пересунула стіл у центр горища, проте тепер почувалася наче виставленою на огляд, затиснутою в лещата пустоти. Зрештою вона поставила стіл назад до стіни й уявила собі, буцімто її прикуто до стільця, так, що годі встати. Олівець торкнувся паперу — невпевнено-серйозно і кривулясто. Через кілька годин навколо її стільця півколом лежали десятки листків паперу, зібгані у жмути. Кожен обрис, який їй вдавалося завершити і прикласти до тканини, розкладеної на підлозі, був маленькою перемогою. Перед тим, як зшити окремі деталі, вона розглядала розкроєну тканину, що лежала на підлозі, наче тінь від тіла. Потім Марія сідала за швейну машинку й уявляла собі тіло, яке колись змусить цю тканину зарухатися, вдихне життя у клапті, що нині перебували в її руках, віддані швидкому цокотінню швейної машинки.
Навколо Марії на столі й підлозі лежали ножиці, голки і шматки тканини, присутність цих предметів робила приміщення меншим. Тепер вона рухалася впевненіше і спокійніше, і коли жінка розкочувала на горищі новий сувій тканини, їй здавалося, що то килим для неї одної.
Час від часу пан Розенберґ запитував — почасти через справжню цікавість, почасти через бажання поглузувати, в якому він нізащо б не зізнався, — як просувається її робота. На коктейльних вечірках Золотого пагорбу швидко пішла поголоска, що Марія Розенберґ готує власну колекцію. Незабаром за чуткою з’явились і сусідки, які приносили Марії свої ескізи і просили пошити їм сукні. Ці пані зазвичай засиджувалися з господинею у вітальні з келихами різнобарвних напоїв. На ґанку пацієнти пана Розенберґа зустрічалися з клієнтками Марії Розенберґ. Ця активність у власному домі викликала у пана Розенберґа дедалі більшу стурбованість. Одного разу, в гостях у друзів, він кинув щось про її діяльність, наче щедро вибачав їй цю дивну забаганку, до якої сам ставиться не надто серйозно. Друзі погідливо запосміхалися, мовляв, він щойно продемонстрував їм одну зі своїх чеснот. А Марії, котра сиділа поряд, спало на гадку порожнє приміщення, що днями зяяло в неї за спиною. Вона розсердилася, що її чоловік так легковажно і зневажливо казав про те, чого сам не знав, і здивувалася, що друзі так просто проковтнули його слова, навіть на мить не засумнівавшись у їхній правдивості.
На третій рік шлюбу Марія завагітніла. Пан Розенберґ заспокоювався від споглядання того, як її нервове тіло поступово важчало і сповільнювалося. Коли хлопчик з’явився на світ, Марія сп’яніла від любові до маленької беззахисної істоти. Вона годувала його і без міри пестила, скерувала всю свою енергію на дитину, яка всотувала її любов і не могла нею насититися.
Тепер на вихідних вони лишалися вдома. Пан Розенберґ почав менше пити, а натомість
