Поклик мушляного рога - Це Єнні
Із задньої частини альтанки було видно долину і річку, що, звиваючись, ховалася в лісі. На протилежному боці стрімко здіймалася до узгір’я полонина, на якій випасали худобу. Посеред плато стояло одне-єдине дерево. На захід від нього за густими ялиновими лісами стриміли у небо Сім Жеребців — могутній масив Ементальських Альп із семи велетенських скель, що посхилялися одна на одну. Елізі здавалося, що вони більше схожі на сім сірих голомозих голів без облич. Проте ввечері, коли сонце заходило за гори і кидало свої червоні промені на сірі скелі, на них раптом проступали тіні і червонясті контури. Світло вирізьблювало на поверхні скель обриси конячих голів. Разом масив створював щось на кшталт групи коней, що біжать клусом. Ясними погожими вечорами здавалося, що вони мчать до глядача і спускаються в долину. «Знову вони гарцюють», — казала в таких випадках Авґуста. Та варто було сонцю сховатися за Сімома Жеребцями, як барви враз блякли, тіні зникали, а скелі знову западали у свою гладеньку сіру нерухомість. Якийсь час ще можна було роздивитися їхні силуети, а потім і вони розчинялись у темряві.
Удень Еліза допомагала на городі, який бабуся влаштувала перед колишнім складом. Авґуста вирощувала помідори, квасолю і салат, і її руки поринали в землю, наче були її органічною частиною. Еліза полола бур’ян, вибирала з салату слимаків і заливала їх пивом. Зі змішаним відчуттям подиву й огиди вона спостерігала, як брунатні слизькі істоти блискавично розчинялись у пиві, танули, наче самі складалися з суцільної рідини, перетворювалися на калюжки. Перед тим як облити слимаків, вона нагиналася й уважно спостерігала, з якою натугою вони намагалися заповзти назад на рослини. Кожній своїй жертві дівчинка вигадувала ім’я: «Джиммі, ти робиш дурницю», — повчала вона. Або: «Мені дуже шкода, Франку, але тут тобі й смерть». Потім вона випростувалася і рівною впевненою цівкою виливала на слимаків пиво. Коли пляшка порожніла, Еліза сідала на камінь і втомлено розглядала плоди своєї праці.
Проте найбільше вона любила вибирати соняшникове насіння. Під кінець дня, налузавши його цілу миску, вона втішено віддавала її бабусі, немов подарунок.
А чого соняшники звуться соняшниками? — одного разу запитала вона Авґусту.
Бо вони жовті, як сонце.
Але ж сонце не висить на стеблі, а не росте із землі, — заперечила Еліза, чим страшенно розвеселила бабусю, аж та засміялася на всі свої пожовклі від тютюну зуби.
Сонце — це вогонь, невгасимий вогонь, — пояснила вона. — А соняшники — то маленькі сонця, що попадали з неба на землю. Вони так довго летіли, що вистигли, і тепер намагаються коренями добути собі тепла із нутрощів землі.
Раз на тиждень бабуся пакувала рюкзак і будила Елізу раніше, ніж завжди. Вони виходили з хати у прохолодне ранкове повітря. Еліза мерщій збігала униз по схилу через високу, ще мокру від роси траву, що лоскотала її босі ноги. Вона чекала на Авґусту внизу, на старому дерев’яному мосту через річку; бабуся у своїх широких спідницях спускалася повільно. На тому боці річки вони сходили з дороги, піднімалися полониною і щоразу, коли озиралися назад, їхня домівка ставала дедалі меншою. Дорогою Еліза скубала квітки конюшини і висмоктувала сховані в них блискучі крапельки роси. Бабуся жувала щавель. Часом вони зустрічали сторожких звірів, козицю чи оленя, які завмирали на кілька секунд, мов заморожені, з панічно великими очима, а потім рвучко зривалися з місця і швидкими зигзагами летіли геть. На гребені гірського хребта вони зупинялися перепочити під кленом — єдиним деревом на цьому узгір’ї. Старе, розщеплене блискавкою дерево було улюбленим місцем Авґусти. Багато років тому громовиця випалила у стовбурі дірку, а вогонь майже вигриз його зсередини. Еліза залазила у чорний, обвуглений отвір, наче в печеру. Всередині пахло вологою деревиною, а ще там жила сила-силенна мурах. Вони спорудили біля дерева високий мурашник із попелу, кори і шматочків смоли. Бабуся сідала у вузенькому затінку на корінь клена і набивала люльку. Звідси річка в долині здавалася тоненькою сіро-зеленою стрічкою, а колишній склад стояв самотою на своєму узвишші віддалік села, наче чужинець.
Того дня, коли налетіла гроза, спершу на небо набігли легкі хмарки — біле мереживо, крізь яке просвічувала яскрава блакить. Теплий вітерець ласкавою рукою куйовдив довге темне Елізине волосся. Супроводжувана Авґустиним сміхом, дівчинка скакала від однієї квітки конюшини до іншої, нахилялася до кожної і вдихала пахощі, аж їй памороки забивало. Та не встигли вони дійти до узвишшя, як налетів дощ, раптовий, з краплями завбільшки з горіх. Еліза помчала до клена, що простягав їй свою єдину досі живу гілку, наче руку. Його слабкі листочки тріпотіли на вітрі, схожі на пальці знервованої людини. Здавалося, гриміло зусібіч, немов кругом у повітрі хтось розбивав на шматки великі важкі предмети. Еліза залізла у печеру в дереві, бабуся тримала над головою рюкзак, щоб захиститися від дощу. Налякана швидкістю і могутністю грози, дівчинка підтягнула коліна до підборіддя, скрутилася калачиком і спостерігала, як важкі краплі прибивають до землі траву і квіти. Щойно вона була з ними єдиним цілим, а тепер — кленова бранка. «Цей дощ — убивця», — сказала Еліза бабусі, яка сиділа перед деревом у своїх мокрих спідницях; побачивши, що дощ і не думає вщухати, а від Семи Жеребців у долину простягаються смуги густого туману, наче килим, повільно розгортаний невидимою рукою, бабуся з онукою вирішили більше не чекати і повертатися додому.
Наступного дня Авґуста злягла з кашлем, а Еліза метушилася в хаті і заварювала їй чай. Бабуся написала, що потрібно купити в магазині; то було вперше, коли Еліза сама пішла у село. Дощ не вщухав, вода потоком збігала вулицею, а дівчинка чалапала посеред нього у своїх гумових чобітках, прислухаючись до їхнього рипу і відчуваючи, як її одяг важчає від води.
У селі була одна-єдина крамничка, з темними дерев’яними полицями аж під стелю, напханими харчами. У вузеньких проходах завжди товклося багато людей, штовхаючись ліктями. За прилавком стояла товста продавчиня, й Еліза жодного разу не бачила, щоб та мовчала. Вона завжди з кимось щось так жваво обговорювала, що зрештою до розмови долучалися всі, хто був у магазині. Погомонівши, одні люди виходили зі своїми покупками, натомість заходили інші, і розмова тривала, доки крамничка не зачинялася. Продавчиня берегла розмову, як бережуть вогонь, коли бояться, щоб не згас. При цьому вона
