Поклик мушляного рога - Це Єнні
Марія Розенберґ спакувала валізу ще звечора. Вона їхала на три тижні за кордон презентувати свої колекції. Цього разу вона також поспіхом відкинула ковдру, розбудивши пана Розенберґа, спустила ноги на підлогу і на мить застигла у такій позі. Пан Розенберґ розглядав її спину, поки вона — не без докору в голосі — цікавилася, чому це Еліза досі не розмовляє. «Вчора, коли я зустріла її на сходах, вона навіть не змогла привітатися».
«Можливо, вона зрозуміла, що це не має сенсу». Це була одна із тих відсторонених фраз, які пан Розенберґ останнім часом часто кидав своїй дружині і які вона примудрялася послідовно ігнорувати. Марія помчала у ванну. Плюскіт води і невелика виямка на подушці, де щойно лежала її голова, пригнічували його. За чверть години босий, у шортах, він виніс її валізу на ґанок і помахав услід таксі, яке повезло Марію крізь передранкові сутінки до аеропорту.
Навколо Елізи було темно і тихо, коли вона вперше глянула панові Розенберґу в обличчя. Освітлені лампою, його риси мали в собі щось примирливо-тепле. Він дивився на Елізу так, наче намагався закарбувати у пам’яті її образ. Його руки безвольно лежали на столі, наче він про них забув. Раптом Еліза швидким рухом просунула свої долоні під його. Вони сиділи за столом, немов на острівці, оточеному темрявою, і пан Розенберґ гладив її нігті — маленькі білі напівмісяці.
Пізніше, посеред ночі вона почула на сходах чиїсь кроки. Двері за собою він не зачинив. Місячне світло, що падало крізь віконце в даху, окреслило силует пана Розенберґа. Еліза глянула в його напрямку, не маючи змоги роздивитися його очі. Ковдра безгучно відлетіла набік. Його руки просунулися під її тіло і підняли її вгору. Коли він зносив її на низ, його руки впивалися в її тіло, наче він перестав приховувати свій розпач. Її голова опустилася на подушку, більшу і м’якшу за її власну; вона здивувалася, що пан Розенберґ закрив очі, видихнув: «О Боже» і «Шшш», і затулив їй рота, наче почувався спійманим на гарячому.
Вони лежали поруч — дві половинки однієї таблетки. Еліза поклала голову йому на груди, що розмірено рухалися вгору і вниз, їй снилися кораблі, початок шторму, тріпотливі вітрила.
Наступного ранку, коли Еліза піднялася з подушки, з її вуст зірвалося: «Кров». Вони здивовано переглянулися — слово стояло сторчма між ними, — обоє здивовані зі слова і крові на простирадлі.
Того дня Юлія втомлено бігала будинком, розпашіла від свого таємного знання. Уночі вона почула, як хтось крадькома ходить по верхньому поверсі. Вона швиденько встала, побігла навшпиньки до сходів і встигла побачити, як пан Розенберґ зникає у дверях подружньої спальні з Елізою на руках. Тріумфуючи від відчуття, що контролює навіть найтихіші звуки цього будинку, Юлія ще цілу годину простояла внизу в коридорі, чекаючи на продовження цієї незвичайної події. Проте цієї ночі двері більше не відчинилися. Під час сніданку вона, як завжди, розмовляла з паном Розенберґом про його роботу, а Еліза похапцем ковтнула свій бутерброд і побігла у школу. Пізніше Юлія по-змовницьки перестелила ліжко у подружній спальні.
Голос пана Розенберґа коркотягом уґвинчувався в Елізу й відлунював у ній. Вона не розбирала слів, вони були лишень сполучниками, що тримали його голос купи і стишували його в ній, як у найкращій ревербаційній камері.
Мовлення прийшло несподівано, зі слів вона спорудила місток через стільницю. То був радше співучий шепіт, і панові Розенберґу довелося нахилитися, щоб її зрозуміти. На цьому сеансі вона розповіла про Авґусту і поклик мушляного рога, що вечорами закликав її додому до колишнього складу, про завгоспових синів, що переїжджали новонароджених кошенят велосипедом і викидали трупики у кущі, про похорон бабусі, на якому була лише вона, і про порожнистий гул, з яким земля падає на дерев’яну труну.
Здавалося, пан Розенберґ не вбачав нічого поганого в тому, щоб Еліза ночувала там, де зазвичай спала його дружина. А для Елізи це було неочікуваним, бентежним прибуттям у невідоме місце. Вона розглядала, як вітер розвіває по спальні широкі білі гардини Марії Розенберґ, і вдихала чистий терпкий запах її постільної білизни. Тепер вона ділила своє тіло з паном Розенберґом, який уважно його розглядав, і несподівано стала почуватися легшою. Частина за частиною вона віддавала йому своє тіло, наче щось зайве, чого сама більше не потребувала, з відчуттям полегшення від того, що нарешті може його спекатися. Вона почала вимовляти короткі речення і часто заходилася сміхом без жодної зрозумілої причини.
Пан Розенберґ притягував до себе її худе тіло, тулився обличчям до її голови, й іноді Елізі здавалося, що він тихо плаче в її волосся.
На те, що Еліза кожного ранку виходила з подружньої спальні й намагалася непомітно прошмигнути до своєї кімнатки на горищі, Юлія реагувала тихою посмішкою. Розбурхана цією подією і неначе перенасичена інформацією, яку вона могла помислити, проте не промовити вголос, вона і далі виконувала свої обов’язки. З кожним днем Елізині кроки пришвидшувалися і лункішали, вона бігла на горище, перестрибуючи через дві сходинки, і відчиняла всюди вікна, щоб по кімнатах гуляв вітерець.
Останнього ранку перед поверненням Марії пан Розенберґ прокинувся рано-вранці. Еліза спала поряд, лежала на боці спиною до нього. Він розглядав її відстовбурчені лопатки і думав про руки, які в майбутньому будуть торкатися її спини, руки, молодші, ніж його. Попри те, що вона зараз посопувала поряд, не виникало жодних сумнівів, що її присутність тут дуже швидкоплинна. Тепер, коли вона почала говорити, час у ній більше не зупинявся. Пан Розенберґ ковзнув поглядом по власному тілу, яке поряд із нею здалося йому ще старішим й, охоплений раптовою тривогою, вискочив з ліжка.
Джордж і Марія Розенберґи приїхали на Золотий пагорб одного дня. Юлія ще зрання стояла біля плити і готувала вечерю. В обід Джордж відчинив двері, поставив валізу прямісінько посеред вітальні і кинув свої торби на диван. Юлія вийшла з кухні, кинулася його бурхливо обіймати і побігла слідом за юнаком, не припиняючи ляскучих розпитувань, хоча на свої запитання отримувала відповіді крізь зуби.
