Поклик мушляного рога - Це Єнні

«Можеш це вимовити?» Еліза швидко похитала головою і знову задивилась у вікно. Надворі сутеніло. Тепер портьєри звисали нерухомо. Пан Розенберґ піднявся і показав рукою на двері, мовляв, заняття закінчено.

Одного ранку Еліза спустилася з горища раніше, ніж зазвичай. Розенберґи ще спали, тільки на кухні світилося. Юлія вовтузилася з посудом і готувала сніданок. Із сонно-розгубленим поглядом Еліза підійшла до неї і простягнула закривавлене простирадло. Дівчата у школі досить часто про це говорили, і кожна, в якої почалося, гордовито інформувала своїх подруг. Існувала неназвана межа між тими, в кого вже почалося, і вони поділяли цей досвід, наче спільну таємницю, та іншими, до яких іще не прийшло, і в очах утаємничених вони виглядали дурними, вартими зневаги дівчиськами. Якщо якась дівчинка стверджувала, що в неї вже почалося, на перерві кілька старших товаришок ішли з нею до вбиральні, щоб побачити докази. Одну дівчинку навіть побили за спробу обману: вона вимазала свої труси червоною фарбою.

Проте Еліза сприйняла це як катастрофу. «Звикай, — сказала Юлія, — це повторюватиметься щомісяця. Я заварю тобі чай, а потім повертайся в ліжко».

Юлія зраділа, що дівчинка прийшла з цим до неї, а не до пані Розенберґ. Адже економка вважала себе берегинею таємниць цього дому, тож про все, що траплялося, вона мала дізнаватися першою.

Відтоді Еліза почала розглядати своє тіло з дедалі більшою увагою. Раптом воно перетворилося на вередливу, незрозумілу істоту, яка може змінитися буквально за ніч. Тепер її тіло стало ворогом, з яким Елізі доводилося боротися за владу. Вона змушувала себе митися під холодним душем, щоранку виривала своє тіло зі сну й витягала його, неповоротке і сонне, на бадьоре ранкове повітря. Вона бігала доріжками повз будинки і сади, обнесені парканами, поки її пришвидшене дихання не виганяло з неї залишки сну. Піт лоскотав їй спину, стікаючи вздовж хребта. Здавалося, ноги, що несли її тіло вперед, рухалися автоматично. Їй хотілося вміти затримувати прийдешній день, аби передранкові сутінки тривали довше і їй не доводилося так скоро виходити на світло, до людей.

Дівчинка бігала без упину, проте щоразу зупинялася перед церквою на маківці пагорбу і заходила досередини. Там в одній ніші стояли фігури святих із сірого каменю, вона розглядала їхні очі з поглядами, скерованими десь у потойбіччя, їхні кам’яні роти. Рельєф на стіні зображав якогось святого, оточеного птахами, що тріпотіли крильми навколо нього: святий підняв руки, немов розмовляючи з пташками. Еліза навідувалася до кам’яних святих і рельєфу у церкві, наче до старих друзів.

На вечірніх сеансах Еліза займалася тим, що найменших дрібниць вивчала простір за спиною пана Розенберґа і навколо нього. Просто для того, щоб не дивитися на місце, де сидів пан Розенберґ, котрий то м’яким, то раптово сердитим тоном кидав їй якісь речення. Проте вони відскакували від Елізи, наче не мали для неї взагалі ніякого змісту. Одного разу вона випадково перехопила його погляд, і пан Розенберґ аж зіщулився від виразу її очей, у яких прочитав, мовляв, на жаль, він невиправно помиляється і будь-які спроби змусити її заговорити приречені на невдачу. Раптом він розреготався з її нахабства. Еліза продовжила далі обнишпорювати поглядом кабінет. На поличці, де пан Розенберґ зберігав теки зі справами своїх пацієнтів, стояла фотографія в рамці, яка завжди привертала увагу дівчинки. На ній була зображена Марія Розенберґ з сином на руках, хлопчику було років три. За ними з гордовитою посмішкою пишався пан Розенберґ, поклавши руки, наче катети прямокутного трикутника, на плечі дружині.

Цього разу пан Розенберґ зрозумів, що Елізина мовчанка була не розладом мовлення, а свідомим рішенням. Усі методи, системи і стратегії, які він успішно застосовував до своїх пацієнтів, не приносили з дівчинкою жодного результату. Коли вона наступного разу прийшла до нього у кабінет, фотографія з полички зникла, верхнє освітлення було вимкнуте, вікно — зачинене, а портьєри зсунуті. Лише одна невелика лампа ясною теплою кулькою світилася на столі. Пан Розенберґ показав рукою, щоб вона сіла. А потім він мовчки втупився повз неї у темряву. Недбало склавши руки на грудях, Еліза розкуто відкинулася на спинку стільця. Вона вперто працювала над своїм мовчанням, носила його, як повний обладунок. Дівчинка подумала про кам’яні фігури у церкві. Вона вміла вести розмови, не розтуляючи рота. Пан Розенберґ не витримав і заходився розглядати її, як якесь рідкісне явище. Вона була худа, тонкі зап’ястя виглядали ламкими, а чорні, здебільшого широко розкриті очі на блідому обличчі з високими вилицями здавались дивно старими. Він запитував себе, чи не розважається вона бува, коли інші вважають її обмеженою лише через те, що вона не говорить, а насправді думки у неї дуже ясні, і вона ними ні з ким не ділиться. Тепер вона здавалася йому захопливою і гідною заздрості, адже могла жити отак, зовсім не розмовляючи. Вочевидь, вона занурюється у ті прошарки, куди йому ніколи не дістатися.

Вони промовчали цілу годину, і мовчання пана Розенберґа було дилетантським.

Кожні кілька хвилин він вовтузився, постукував ногою, змінював позу і нервово ковзав по стільці, натомість Еліза не робила жодного руху і дивилася просто перед себе з по-совиному напівопущеними повіками.

Раніше він сердився, коли Марія зачинялася на даху, щоб працювати, відсутня і недоступна для нього, і лютився ще більше, коли потім до неї приходили її гамірні клієнтки, сусідки, які залишалися плескати язиками в їхній вітальні аж до вечора. Вночі, поки Марія була десь у місті, а він лежав у ліжку сам, пан Розенберґ думав про Елізу, яка тепер жила на даху, у своєму царстві мовчання.

Порожня кімната сина Розенберґів притягувала Елізу. Двері Джорджевої кімнати не були замкнені, тож коли Юлія йшла з дому і вона не могла стежити за всіма, Еліза спускалася зі свого горища і заходила до цієї кімнати. Кожного разу обличчя Джорджа Розенберґа в її уяві змінювалося. Вона сідала на край ліжка і розглядала постери на стінах: мотоцикли, нахилені до землі на поворотах під небезпечно низьким кутом, знімок Місяця, зроблений із супутника, велику карту світу. У шухляді його столу, в яку вона одного разу зазирнула з цікавості, дівчинка знайшла пачку фотографій з Марією Розенберґ. На них вона була молодою, ще неодруженою дівчиною. Еліза запитувала себе, чому Джордж збирав усі ці фото, вона відчувала в цьому якесь потьмарення і знала, що знімкам не місце в цій шухляді, що він забрав їх звідкись, де їх тепер бракує, але ніхто цього не помічає.

Пан Розенберґ розплющував