Поклик мушляного рога - Це Єнні

Розенберґ застиг у своєму кабінеті, спершись руками об стіл. Біля рукопису його другої книжки про розвиток мовлення — відоме наукове видавництво його відхилило — стояв магнітофон, яким він записував лепетання своїх пацієнтів і потім давав їм слухати. Метод, який він винайшов, щоб перевіряти, як пацієнти сприймають самих себе. Він завжди вважав, що вони перебувають у глибокій трясовині, заплутались у власному голосі, в хаосі слів і звуків, і його завжди захоплювало, що на світі є люди, для яких вимовити один-єдиний звук — це мука. Він хотів їм допомогти, витягти з трясовини, дати їм можливість заговорити, що, як він писав, подібне до нового народження. Тепер, викидаючи свій магнітофон, він із жахом думав про мовчання, яке Еліза йому протиставляла, мовчання, вагоміше за його слова.

Кожного дня по обіді пан Розенберґ приходив у клініку перевідати сина, хоч пані на реєстрації, здалеку побачивши його у дверях, з прикрістю хитала головою. Пан Розенберґ щодня долав той самий шлях, наче рутину, повсякденний обов’язок, за який був навіть вдячний, адже інших обов’язків він не мав. Він регулярно заходив у кафе неподалік, з якого було видно клініку. Там він розглядав молодого офіціанта. Той мав такий вигляд, наче не збирався проводити тут усе своє життя. Пан Розенберґ чомусь думав про смерть молодого чоловіка, поки той приязно обслуговував гостей, хвацько збирав гроші, і жодна риса його обличчя не свідчила про швидкий кінець. Пан Розенберґ лякався власних думок, відчував, що це непристойно — отак думати про смерть іншої людини. А ще він співчував молодому офіціантові, бо той не здогадувався, що вмирає, тому пан Розенберґ залишав йому на столі незвично високі чайові.

Коли пан Розенберґ ранньою вечірньою порою повертався на Золотий пагорб і крокував алеєю до свого будинку, іноді йому назустріч ішла Юлія з дитячим візочком. Незабаром після того, як Джорджа поклали у клініку, вона вирішила більше не працювати на Розенберґів і прийняла запрошення їхніх сусідів побути нянькою. Тепер вона жила на тій самій вулиці, за три будинки далі, у сім’ї з трьома дітьми. Коли вони розминалися, Юлія віталася з паном Розенберґом якось по-змовницьки, що було йому неприємно, наче він колись, у мить неуважності, забагато їй про себе розповів.

У кабінеті зі стінами, обкладеними білими кахлями, жінка набрала в піпетку крові з Елізиного пальця. Медсестра надягнула їй на руку манжет тонометра, й Еліза заходилася спостерігати, як під круглим склом піднімається вгору червона стрілка. Тиск на її руку поступово зменшувався, і вона відчула полегшення. Після кількох хвилин її запросили до лікаря, який чекав на неї за своїм великим столом.

«Ви — молода і здорова», — сказав він замість привітання.

Помітивши вираз недовіри на її обличчі, він відхилився на спинку крісла і постукав олівцем по своїй порослій волоссям руці.

«Елізо Розенберґ, я вже втретє за тиждень кажу це Вам. Прошу, повірте мені нарешті і більше не приходьте».

Еліза була переконана, що в її організмі — вірус, щось, від чого вона хворіє, що жере її зсередини. Може, його ще просто не відкрили, думала вона. Може, потрібно зробити рентген, щоб його знайти.

Біля практики приватного лікаря була ветеринарна лікарня, і щоразу, коли Еліза проходила повз, до неї долинали гавкіт, удари копитами, від яких гриміли двері, і їй здавалося, що хоч це і лікарня, але тварин у ній катували.

Дома посеред квартири стояла валіза. Всі фотографії та статті зникли зі стін, і Сью збуджено ходила по кімнатах, чекаючи на мить від’їзду.

Терпіти не можу тих, хто пакує валізи, — зайшовши, сказала Еліза.

Подруго-сестро-сестро-дочко! — вигукнула Сью і пригорнула Елізину голову до свого плеча, що пахло віскі і молоком.

Раптом ліжко побільшало. Еліза лягла поперек нього і розкинула руки-ноги, щоб зменшити кількість порожнього місця навколо себе. Наступного ранку вона прокинулася від співу пташок за вікном.

Вона слухала, як тече вода у квартирі над нею, як захряскуються двері. У під’їзді якась дитина кликала маму, не припиняла кричати — довго, нетерпляче, бо мама не йшла. Елізі закортіло забрати те дитя до себе у квартиру, щоб воно нарешті стихло.

Це був Елізин перший робочий день. Автобус віз її тим самим маршрутом, що й Сью, повз гори щебіню і трактори. Тепер Сью була на іншій хвилі, й Еліза знала, що подруга про неї більше не думає, вона потрапила у нове місце і забуває про всіх і все. Еліза їхала її маршрутом, її слідами.

Елізин начальник — кухар — був веселим приземкуватим чоловіком, що не любив розмовляти. Чистячи овочі, вона час від часу зиркала на нього, аби переконатися, що не сама на кухні. Під час обідньої перерви вона обрала собі столик перед панорамним вікном, аби бачити небо і літаки, що населяли його, наче живі істоти. Вона думала про людей, які дбають, щоб у небі все відбувалося організовано і машини розминалися без ускладнень.

Вже кілька днів Еліза не зронила жодного слова. Вона жила сама у квартирі. Неонова реклама жовтим і червоним миготінням освітлювала кімнату. Вночі літаки розбивали спокій на друзки, і після кожного з них на секунду чи дві западала нечувана тиша. Мушляний ріг лежав на столі, як його завжди клала бабуся, тепер її голос жив у мушлі. Більше не було потреби у словах. Еліза повністю вбралася у мовчання. Коли її переповнювала внутрішня тиша, дівчина брала мушляний ріг, відчиняла вікно і сурмила на весь білий світ. Її подих струменів крізь білу мушлю — продовження її голосу — і сповнював усе навколо своїм трубним покликом. Іноді люди на вулиці дивилися туди, звідки долинав гук мушляного рога, наче почули сигнал з іншого світу, і на кілька секунд зупинялися, просто посеред міської товчії.