Самотній вовк - Володимир Григорович Дрозд

Сорочки та простирадла я склав у валізу, книги пов’язав у паки, завтра підскочу за ними на директоровій машині. Але у вікнах ще навіть не сутеніло, припхатися ж на колишню Харланову квартиру завидна, та ще з речами, — лише дивувати сусідів. Харлан жалівся, що в людському стовповиську доводиться зважати на моральну імбецильність не лише окремих особистостей, а й маси. Він полюбляв час од часу дивувати мене такими словечками і змушував копирсатися в словниках. Одного разу він заявив, погладивши мене по плечу: «Шишижко, у нас із тобою різні темпераменти, але ми — інсепараблі, це точно!» Словники — то справа марудна, я запитав нашу «ходячу енциклопедію» — Великого Механіка:

— Юрко, покрути коліщатками. Як перекласти на людську мову «імбецильність»?

— Ну, це щось на зразок недорозвиненості, туподумства.

— Дзенькую бардзо. А «інсепараблі»?

— В зоології — папуги-нерозлучники, що живуть парами. А взагалі — нерозлучні друзі.

Я присів на валізу. За останню добу це була перша часина, коли я не поспішав (окрім короткого і теж хапливого сну). Похорон майже не залишив по собі смутку. Уперше смерть, пройшовши так близько, не пригнітила мою душу. Я був повен енергії та жадоби життя. І жодного неврастенічного запитання: навіщо, мовляв, ця метушня?..

Я рано зіткнувся зі смертю і відтоді не ставився серйозно до будь-якого руху — бачив вінець його: повільне згасання. Це було таке реальне, містке почування, що, ще й не пришвидшивши ходи, я вже насміхався із себе: куди, шановний?.. Петро Харлан таких комплексів не знав. Його мати підірвалася на німецькій міні (збирала в лісі ломаччя), коли Петрові ледве минув рік. Батько не повернувся з фронту. Харлан про смерть лише пам’ятав. А мій батько помирав на моїх очах. Потомствені пакульці, ми по війні переїхали до міста. Це була давня материна мрія. Купили хатку на околиці — задля садиби, стали будуватися. Статки були не вельми, хоч мати скоро й влаштувалася медсестрою в поліклініку, а намислили дім на три кімнати. Батько покладався лише на власні руки. Не знали вони, батькові руки, ні вихідного, ні празника. Стіни виклали, дах нап’яли. Почали стіни глиною вкидати. На глині батько і вкоротив собі віку. Перекидав самотужки воза, підірвався — по недовгім часі у недобудованій хаті й душу віддав…

Але вже час було їхати. Досі я любив подорожувати трамваєм, бо трамваї не поспішали. Сьогодні ж шукав очима зелений вогник таксі, ніби мав якісь невідкладні справи. Зупинився на розі вулиць, де вдень, коли їхав на похорон, перед мої очі явилася машина. В мені жила нахабнувата певність, що й тепер таксі одразу ж з’явиться. «Поки я вірю в себе, весь світ у мене вірить», — любив повторювати Харлан. Він губився перед єдиною людиною — Великим Механіком. Але про цю його слабкість не здогадувався ніхто, окрім мене. Бо Харлан тримався перед Юрком дуже гонористо. Якось ми з Великим Механіком затрималися після роботи, а коли вийшли, Харлан величався на ґанку контори:

— Я підвезу вас! Маю відбути ділову зустріч у ресторані «Вітряк». По мене прийде управлінська машина.

Справді, через кілька хвилин до контори підкотила управлінська «Волга». Харлан по-хазяйськи вмостився біля шофера. Я відчинив задні дверці. Лише Великий Механік, кому, власне, й адресувалася ця маленька інтермедія, іронічно посміхнувся:

— Мені близько, я — в бібліотеку. До завтра, хлопці!

Він почалапав, худий, довготелесий. Харлан закурив, щойно ми рушили, і злостиво сказав:

— Сіряк, а корчить із себе…

— Кожен по-своєму божеволіє, — відповів я своїм улюбленим прислів’ям, і ми примовкли. Я ж то знав, що Петро час від часу пригощає управлінського шофера, і парад на мене не справив враження.

А одного разу Петро з Великим Механіком таки добряче почубилися. Пам’ятаю, Харлан з таким сяючим обличчям забіг до кімнати, що ми навіть не запитували, як завжди, коли хтось із нас носив креслення на підпис: «Ну що, побили?» Петро хвацько ляснув ватманом об стіл завідувача відділом:

— Могоричеве діло! З «ліхтарем» проштовхнув! (Нашою конторською мовою це означало — з помилкою.) Заходжу до директора — Георгія Васильовича нема. Я — до новенького заступника, до Прагнімака. Обходжую його, як наречену. Ну, ставте підпис, кажу. Яка різниця, мовляв, директор чи ви? Ваш підпис навіть авторитетніший для управління. Ну, він і розм’якнув… Що лестощі з людьми роблять! Георгій Васильович з таким «ліхтарем» провіз би мене на вороних… Учись, Механік!

І тут Великий Механік, завжди тихий, заглиблений у свої креслення, трохи аж звихнутий, вибухнув:

— Знайшов чим хвалитися — підвів нову людину! Він тобі повірив, підписав, а ти…

Петро покрутив пальцем біля скроні, мовляв, ненормальний ти, Великий Механіку, і мовчки зник: він не любив розголосу…

Таксі тихо підпливло до мене. Я не здивувався, я вже звикав, що добрий чи злий дух дбає про мене. Я поставив валізи в багажник, і ми рушили, пробираючись крізь вуличні вогні. У машині було просторо, я розкинув руки, а голову поклав на спинку сидіння. У таксі, особливо якщо ти сам і можеш вільно розлягтися, якщо ніхто не штурхає тебе під боки, треба ні про що не думати, а пити кожну секунду скупими ковтками, як гурмани п’ють каву. Але сьогодні я був гідним жалю провінціалом, що хлище чорну каву, наче молоко, з великої склянки. Я поспішав жити, суєта запрягла мене. Я тривожився, чи не залишив серед книжкового непотребу (я вже давно, окрім детективів і пригодницької фантастики, нічого не купую) брошурки з онкології. Великий Механік позичав її на два вечори, але я не поспішав уболівати за тілесне здоров’я людства, розтрачуючи власне на серйозне читання вночі. У брошурці йшлося про антигени, які з’являються в крові, коли організм старіє чи знемагає у боротьбі з хворобами, антигени руйнують кров, підступні антигени… гени… Прагнімак завтра вранці повертається з відрядження, Георгій Васильович просив послати на аеродром