Самотній вовк - Володимир Григорович Дрозд
Я зайшов до кабінету слідом за Георгієм Васильовичем і зупинився, розгублений. Розум підказував мені, що мушу вдавати заклопотаного, замисленого, виснаженого роботою, інакше — навіщо я тут? Але чим зайнятись, на думку не спадало. «Тягти плуга і дурень зможе, а імітувати, що тягнеш десять, сто плугів, — великий талант потрібен», — повчав Харлан. Він був завжди, як живчик, ніби з пружин увесь, а в підошвах ніг — коліщатка. Я замислено нахмурив чоло, розкрив теку і втупився в борозенки на штучній шкірі — тека була порожня. Втім, я не бачив навіть борозенок: я гарячково думав, сказати чи не сказати директорові про Петрову смерть. Георгій Васильович сів до столу і мовив, не підводячи голови:
— Передайте секретарці, хай з’єднає мене з Дмитром Семеновичем.
Я радісно вислизнув з кабінету, обережно причинивши за собою двері. Холодними очима глянув повз секретарку — на телефон:
— Швиденько з’єднайте директора з Дмитром Семеновичем.
Я був при ділі, а про сумне хай вістують інші.
Секретарка мовчки зміряла мене глузливим поглядом. Мені стало незатишно. «Даремно я так — нахрапом, треба м’якше. Зле — мати ворогами жінок, — подумав запізніло. — Вони мстиві. І цій шльондрі, мабуть, симпатизує директор. Нічого серйозного, але так, легенький, приємний і безпечний для обох фліртик у робочий час…» Раптом закортіло недавнього супокійного, лінькуватого буття, як кортить додому після втомливої подорожі. А ще ж не минуло й десяти хвилин, як я взяв з рук мертвого Петра теку. Здалося, це було вже хтозна-коли, а може, в іншому житті.
Я постояв під дверима, аби не заважати розмові директора, відтак знову ступив до кабінету, ніби у холодну воду. Проте Георгій Васильович уже чекав на мене:
— Одвезете Дмитру Семеновичу креслення, — кивнув на папери край столу. — І займайтеся своїми справами.
Бідолашний, він ще не знає про Петрову загибель!
Я взяв креслення і хутко, але обережно, збіг по сходах на вулицю. Машина директора стояла біля ґанку. Лише тепер подумав, що не знаю, хто такий Дмитро Семенович, і став пригадувати оповідки Харлана про управлінське начальство. Не відступати ж через таку дрібницю. Сів у машину, ліниво розлігся на подушках і мовив басовито, майже Петровим голосом:
— До Дмитра Семеновича. Швиденько.
Машина рушила, і вулиця покірно попливла назустріч, ніби на екрані панорамного кіно. «Бачили б зараз мене мої — і мати, й вітчим…»
їхати вулицями міста в директоровій машині — зовсім не те, що їхати в таксі, тепер я розумів покійного товариша. В директоровій машині почуваєшся не рядовим конструктором, власне — креслярем проектної контори, а чимось незрівнянно більшим, причетним до справ державного масштабу. Люди на тротуарах снували, як мурахи, дрібні, сірі, безликі, я сердився, коли вони затримували машину на переходах! Я не раз бачив, як їздив у директоровій машині Петро Харлан, і тепер копіював його: ліниво відкинувся на спинку сидіння, зігнуту в лікті правицю поклав на опущене скло, щоб стрічний вітер лоскотав долоню, так гостріше відчуваєш рух, погляд — уперед, замислений і суворий.
«Великому Механіку цього не зрозуміти, ну й нехай!» — промайнуло у свідомості, а на лице ліг жорсткий усміх.
Ще одна фантастична картинка із записника Петра Харлана: «Повертався з роботи автобусом, ніби у бочці з хамсою. Я, Харлан, — маринована хамса. Привиділось, поки їхав: я — гість із космосу, велетень, опустився на землю, одна нога на лівому березі Дніпра, друга — на правому, голова під хмарами, нитка ріки внизу, і міст через ріку — як сірник, автобуси і машини на мосту — як тля, а люди — дрібні мурахи: біжать, метушаться. Я нагинаюсь, беру двоногу істотку на ніготь, людинка у паніці біжить по моєму пальцеві, зморшка на моїй долоні — рів для неї, то й перекидається, я сміюсь і здмухую людину з долоні, вона летить, розкинувши руки і ноги, млинком, падає в ріку. Я ставлю ногу упоперек асфальтової нитки, загачую потік людей і автомашин — стовпотворіння…»
Всімох: Георгій Васильович і профспілковий голова попереду, одразу за Георгієм Васильовичем — Андрій Шишига, далі четверо працівників контори підняли труну з Петровим тілом і понесли по сходах униз. Сходи були вузькі, труна ледве розверталася, зачіпаючи стіни. Шишизі довелося добре попріти. Він то піднімав край труни на випростаних руках, то підпирав головою, то знову опускав на свої плечі, аби полегшити ношу директорові. Георгій Васильович сумлінно напружував руки — він був сумлінний у всьому. Нарешті труна попливла у сіре вирло автобуса. Тужив оркестр, навколо плакали жінки.
Шишигу підштовхували до мар, час було рушати на кладовище, але він усе пропускав повз себе людей, поки їх не набилося повний автобус. Тоді метнувся нагору, замкнув Петрову квартиру. Після похорону повернеться з тітками, вони хотіли ще сьогодні, узявши Петрові речі, їхати в Пакуль. Меблі Андрій пообіцяв продати і вислати їм гроші.
Коли Шишига знову спустився у двір, автобус уже поповз на кладовище. Георгій Васильович, мабуть, чекав на Шишигу. Вони рушили з двору разом, Андрій як годиться, відставав на півкроку. Прошкували вулицею, мовчазні обоє, заглиблені в себе, і ця мовчанка зближувала їх. Минули в задумі квартал, зупинилися на краю тротуару. Тої ж хвилини конторська машина підпливла до них: шофер їхав назирці. Андрій відчинив директорові передні дверцята, сам скромно примостився на задньому сидінні. «Волга», маневруючи у вуличному потокові, покотила в бік цвинтаря. Георгій Васильович сказав, не повертаючи голови:
— Квартири так не залишайте. Живіть поки що. А там — будемо вирішувати…
— Спасибі, Георгію Васильовичу… — зворушено відповів Андрій Шишига.
Директор здивовано глянув на його відображення в дзеркальці, напевне, хотів запитати, за віщо той дякує, але Андрій поспіхом заговорив про велике таїнство смерті, і про
