Самотній вовк - Володимир Григорович Дрозд
— Для Георгія Васильовича — з управління.
Шишига — я з холодною цікавістю стежив за собою — поважно кивнув, узяв папери і зайшов до директорового кабінету. Назустріч йому радісно сяйнули широкі вікна, обрамлені шовковими фіранками, що біля відчинених кватирок напиналися, наче вітрила. Кабінет плив по небу, Шишизі приємно паморочилось у голові. Було багато світла, простору, неба — і жодного натяку на смерть. Ніхто не помирав, смерті не існує, ми міняємо оболонки тіл, як одяг. Думки незвичні, але дивуватися їм не було часу: без трьох хвилин дев’ять, ось-ось приїде директор. Шишига метнувся на вулицю. Він ледве встиг обсмикнути поли піджака, поправити краватку і зобразити на обличчі сумнувато-приязний усміх, як шелеснули шини, біля контори зупинився «Москвич». За кермом сиділа дочка директора — Вікторія. Шишига не раз бачив з вікна, як Харлан зустрічав Георгія Васильовича, і навіть калькував його рухи: коли Петро був у доброму гуморі, то дозволяв із себе кепкувати. Тепер він всерйоз копіював покійного товариша. Раптом Андрієві подумалося, що він зараз лише лялька, яку за невидимі нитки сіпає чиясь таємнича рука, але зусиллям волі відкинув цю неприємну, мульку думку. Щойно завмерли колеса машини, а він уже шанобливо відчинив дверцята. Георгій Васильович легко ступив на тротуар, подав Андрієві руку. Той обережно увібрав у свою долоню м’які пальці директора.
Шишига вбрався був у сірий буденний костюм — не на парад же зібрався і не до театру, та потім подумалося, що цей одяг не пасуватиме до вбрання Георгія Васильовича, — директор, звичайно, приіде у темній парі, сорочка біла, урочисто-смутний, втілення жалоби. Андрій поспіхом перевдягся у чорну пару. Тепер він ще більше був схожий на Харлана. Шишига відійшов од дзеркала: схожість не радувала — Петро ж мертвий…
Біля хвіртки Андрієві очі ввібрали вишнево-червоні, прихоплені осіннім приморозком жоржини. Він побачив себе збоку — ще досить молодого, вродливого, гарно вбраного, з жалобними квітами в руках. Ці квіти уже цвіли, коли до нього востаннє приїздив Харлан. Того дня він розповів Шишизі про свою пригоду з капелюхом.
— Ти ще пам’ятаєш головний майдан у своєму Мрині? Просторезне поле, вистелене бруківкою. Так ось, я був ще дрібненький клерк, але сповнений самоповаги — це вже я потім навчився тричі на день линяти. Я ходив тоді в темному плащі і в такому ж капелюсі з широкими крисами. Був певен, що усі в обласному центрі мене знають і з пошани перестають дихати, коли бачать. Одного вітряного дня, коли я переходив майдан, вітер зірвав з голови і покотив по бруківці капелюха. Я підбігцем ступив кілька кроків навздогін, повільно нагнувся, але капелюх покотився далі. Я паленів від сорому і враженої пихи. Мені здавалося, що всі на майдані, та що на майдані — у всьому Мрині, зирять на мене і сміються. Кілька разів я дрібними переступами, щоб не впадати у вічі, наздоганяв капелюх — і марно, його котило по майдану, наче колесо. Це було жахливо, ти, пробач, трохи рибуватий, тобі цього не зрозуміти. З того дня я зненавидів Мрин і почав мріяти про Київ. У місті, яке бачило мене смішним, я вже ніколи не почувався б переможцем, хоч яких би висот досяг. Скільки літ минуло, я в столиці, але страх лишився, мені досі часом сниться: знову голий майдан, вітер, люди навколо, а я дрібочу навздогінці за капелюхом. Ти не пишеш романів, Шишиго, у вільний від роботи час? Бо можу продати сцену — вражає, правда? Ні, краще не для роману, а як початок модерного кіно. А я вийду на пенсію — писатиму. Спогади. От і вигадую ефектні епізоди. Уже маю і назву майбутнього томища: «Мій шлях на вершини». Після останнього рядка стоятиме: «Пакуль — Мрин — Київ». А може, «Пакуль — Мрин — Київ — Москва»? (Тут Харлан засміявся, ніхто так не сміявся, як він: ніби швидко-швидко гвіздочки вбивав у дерево). Ти у дитинстві бачив фільм за романом Мопассана «Любий друг»? Втім, якщо й бачив, то сімсот разів забув. Його треба було бачити, як я — у Пакулі, недоглянутим сиротою: темні пакульські хати, забагнючені вулиці, тісна хижка з лози під лісом, піч, що димить, вічно хворі тітки, і раптом на екрані сільського клубу — паризькі вітальні, жінки в розкішних туалетах, лоск, пишнота, веселощі, і все це здобуває приступом молодий, енергійний герой. А може, я з іншої епохи, запізнився народитись, десь якийсь янгол-канцелярист, посилаючи мене на землю, помилився на століття?
Він полюбляв говорити про себе, але тільки зі мною, проте навіть я не знав достеменно, коли Харлан жартує, а коли слова його треба сприймати всерйоз.
Я спиляв пилочкою для нігтів три жоржини. Уже на вулиці помітив, що час од часу зиркаю на годинник. До нещастя з Харланом я ніколи не поспішав і дивувався людям, які поспішали: «Тихіше їдеш — довше проживеш». Було вже пів на першу, а з Голосієвого до Нивок громадським транспортом добиратися годину. «Треба ловити таксі», — подумав я. Машина стояла за рогом вулиці, ніби на замовлення, пасажири розраховувалися. Я сів у таксі і жорстко — таким голосом розмовляв з таксистами Петро — назвав вулицю…
Я завжди мав Петра за людину, яка народжена не для того, щоб падати. А все ж гіркий поглум долі: мати стільки жадоби до життя, до нестримного поступу — і замолоду лягти в труну. Харлан завжди боявся наглої смерті. І навіть не смерті як небуття (мене не буде, я не житиму, я не відчуватиму, я не насолоджуватимусь життям, я не милуватимусь і т. д.), а смерті як нездатності до дії, до руху:
— Тобі, Шишиго, легко живеться: плюєш у стелю і тільки й думки, аби назад на тебе не впало. А для мене лише рух і має сенс. А вночі задумаєшся — і душа зайдеться, як руки з морозу: лихий випадок, камінь з даху упаде, чи бурулька взимку, або підковзнешся — і голова твоя покотиться по бруківці, як капелюх по майдану, і все твоє загинуло,
