Самотній вовк - Володимир Григорович Дрозд
— Я не люблю запізнілого каяття і не шкодую, що так сталося. — Олена відсунулась од мене. — Мабуть, так треба. Але в мене таке відчуття, ніби я зґвалтована. Ти не вмієш любити, ти лише береш. Жінка це одразу відчуває. У тебе забагато пристрасті, мені аж страшно біля тебе. І навіщо ти стежиш за виразом мого обличчя? В цім є щось неприємне. Наче я тваринка, яку досліджують. Ще й покусав мені губи, а завтра з’явиться Прагнімак, а позавтра… позавтра я мушу бути гарною. — Вона знову пригорнулася до мене і витерла долонею моє чоло. — Ти такий живий…
Нічого солодшого для мене не могла сказати Олена. Мене полонила лінива, зверхня поблажливість переможця.
— Твій Прагнімак живіший од усіх нас в конторі.
— Його пристрасть — його робота. Він мені каже: у нас з тобою, Оленко, уже конячий вік, треба з усієї сили тягти плуга, бо через якийсь десяток літ доведеться озиратись і міряти подумки: а скільки ти зорав за життя? А я боюся осені, я ще хочу жити, а не лише плуга тягти, у мене ще літо — скороминуще, бабине, але літо! Втім, для нього і замолоду все це… ну ось як ми… було сороміцьке. Такий уже він. Дуже сільський, чи що. Думаєш, він на мені одружився? Я його на собі одружила. Він досі червоніє і одвертається, коли я роздягаюсь…
— Брак волі до життя, — бовкнув я десь почуту фразу.
— Смішний ти, Андрійку, ну що ти знаєш про його волю до життя? Мій Прагнімак молодесеньким закінчив танкове училище і одразу на фронт, командир танка — нам важко це уявити. Під Кіровоградом танк загорівся. Ілля встиг вискочити, але черга з автомата, прострелене плече і — полон. Він двічі тікав з табору. Уперше — після тифу, голова гола, язик у роті не повертається, очі з орбіт вилазять… За п’ять кілометрів від фронту спіймали, знову у табір, попобили, і — карцер. Через місяць він знову втік, напали з хлопцями на конвоїрів, вийшли до своїх — рядовим воював, у піхоті. Ще й японської прихопив. Ти подумай — зеленком таке пережити! Тепер у двадцять літ матері ще манкою своїх годують, а він з війни у двадцять повернувся — ні хати, село їхнє німці спалили, ні професії, самі рани. Його взяли на роботу в бухгалтерію, він підручник роздобув і за кілька ночей вивчив, потім ще й колег своїх консультував. Згодом вступив на денне відділення інституту — знати хотів, а не лише щоб диплом. А їсти треба щось було — скільки він вагонів розвантажив! А ти кажеш — воля до життя… Теоретики ми з тобою, Андрійку, що ми бачили, що ми знаємо!
Вона ще лежала в моїх обіймах, але вже виковзувала з-під моєї влади, хоч я й стискав судомно руку. Мати жінку — це щось більше, аніж перебувати з нею якусь частину в одній постелі. Я припустився помилки — зневажив Прагнімака, і в Олені прокинулося почуття, приспане буднями родинного життя.
— Поїдьмо, Оленко, завтра до лісу. — Я був лагідний, наче кішка, я линяв (котрий раз за сьогодні?), я плів павутину довкола мухи, що стрепенулася. — Місто мене уже доконало, мене вже нема. Хочу дихнути осінню, хочу бачити тебе в сонці, між золотих сосон…
Лірик! Ніби я все життя те й робив, що читав вірші. Якось я здибався з Петром Харланом у бібліотеці. На його столику лежало десятків зо два збірочок. «Навіщо тобі це?» — здивувався я. «Озброююся знанням сучасної поезії, згодиться», — засміявся Харлан.
— Тільки бачити? — Я не знав, чого більше в голосі Олени: гри, іронії чи смутку.
— Я по-справжньому люблю тебе. Чи, думаєш, я не знайшов би, з ким спати? — грубо сказав я і одвернувся від Олени, намацуючи на столику сигарети.
— Але хіба знайшов би таку гарну? — Олена поклала голову мені на плече. — Правда ж, я все ще гарна? Ну, скажи, скажи…
— Гарна… — відповів я, подумавши, що було б добре, аби в цю мить очі мої зволожилися від розчулення. Проте Олена пильно дивилась на мене, і я не міг послинити вії…
Пробила одинадцята, мені час було додому. «Поки метро працює», — виправдувався я перед Оленою, поспіхом збираючись, хоч міг би доїхати й на таксі, й перебути до ранку в цій затишній вітальні. Проте щось невідступно тягло мене на Нивки, в Харланову квартиру. Олена метнулась на кухню — забажала пригостити мене цейлонським чаєм. Я зазирнув до Прагнімакової кімнати. Мені давно кортіло це зробити, але не хотів насторожувати господиню. Щоб завтра почуватися біля заступника директора незалежно, я мусив знати про нього якомога більше. Відбувши робочі години, ми ховаємося в мушлі квартир, які з часом набирають форм, властивих лише нам. Помешкання людини багато може сказати тому, хто вміє слухати, про її характер. До Харланової смерті я мріяв мати квартиру на тихій зеленій вулиці, обов’язково з просторим балконом. Подумки я вже купляв у комісійному меблевому магазині крісло-гойдалку, а на підлогу кімнати мріяв постелити великий пухнастий килим, мати обіцяла подарувати на новосілля. Прийшовши з роботи, я виплутувався з одягу, змивав під душем порох робочого дня, людських розмов, поглядів і дотиків, подих денних турбот і, вбравшись у розкішний халат, сідав у крісло-гойдалку перед кольоровим телевізором з дистанційним управлінням…
Прагнімакова кімната була вузька, довга. В ній не вистачало головного, як на мене: комфорту і затишку. Письмовий стіл (з найдешевших), на краю столу — купка газет, під склом — календар, колонка телефонних номерів контори та управління і фотографія сина. Біля столу — скромна книжкова шафа, теж вітчизняного виробництва, з томами енциклопедії та довідниками. Біля стіни поблискувало бильцями залізне ліжко, знайоме мені з дитинства, тепер, точнісінько таке ж, іржавіло у материнім саду, під яблунею. Посеред кімнати стовпіла креслярська дошка з аркушем ватману. Над письмовим столом висів портрет старого з чіпкими суворими
