Самотній вовк - Володимир Григорович Дрозд
Я прокашлявся:
— Учора мене не було в Києві…
— А куди ти їздив? Далеко? Ти, мабуть, застудився, що кашляєш? Тобі треба негайно лікуватися. Лягти в постіль і випити гарячого чаю з малиновим варенням. Слухай, де ти міг так застудитися? Може, ти в автобусі сидів біля відчиненого вікна? Чи ти їхав поїздом?
— Летів на крилах… Але мене добре закутали. Було навіть душно, — гублячись у потоці слів, я невесело жартував. — Але тепер усе гаразд, і я знову в своїй затишній квартирці.
— Ти дзвониш від себе?
— Звичайно, од себе, — заквапився я. — Звідки ж іще?
— Ну, ти міг подзвонити з таксофона чи від товариша.
— Я дзвоню од себе, — повторив, сердито наголошуючи на останньому слові. — Зустрінемося?
— Але вже пізно і ти простуджений, — непевно мовили в трубці. — І тобі далеко їхати. Я боюся за твоє здоров’я. А ти гніваєшся.
— Я не гніваюся, — примирливо відповів. — Але я й не простуджений. Так, легка утома. І трішки — горло.
— Тоді приїзди, я сама тебе лікуватиму. Де ми зустрінемося?
— Де тобі зручніше. Хвилин за сорок я буду в центрі.
— Послухай, а може, справді не треба? Ти розчаруєшся. Тоді ти мене навіть не роздивився як слід і досі, мабуть, забув, — вона засміялася, і тут я зрозумів, чим принаджує її сміх: він був щирий. — Ні, справді. Ти навіть не впізнаєш мене. Я стара й негарна.
— Що ти, — трохи вимушено посміхнувся я. — Чому б це я тебе не впізнав? — І додав: — Так швидко я жінок не забуваю. Де ж нам зустрітися?
Я вийшов з квартири, навмисне не вимкнувши у кімнаті світла: дбав про своє пізнє повернення. Підбігцем метнувся на зупинку тролейбуса. Уже в тролейбусі почав аналізувати ситуацію. Зараз ніхто не міг допомогти мені — лише здатність логічно мислити. Отже, Петро покладав на це знайомство особливі надії. А що біля цифр не було жодного імені — свідчило про таємницю. Втім, зараз для мене це вже не таємниця. Жінка, з якою щойно розмовляв, — дружина Прагнімака. Позаминулого вечора Харлан гостював у знайомих, він пожертвував навіть футболом, отже, йшлося про серйозне. Учора, незадовго до Харланової смерті, я знічев’я поцікавився, як він провів вечір. Петро загадково посміхнувся. Такий посміх на Петровім обличчі завжди щось та значив.
— Учора в ятерок потрапила велика щука. Чесне пакульське, я навіть не смів надіятися. Власне, я знав, кого ловив, але щоб так скоро… Але тут виняткова психологічна ситуація: щука сама прагнула в ятір. Парадокс категоричного імперативу: щука спроквола уже давно готує себе до ятера і самохіть стрибає в першу-ліпшу пастку. Мудрість рибалки в тому, щоб знати, на кого закинути і коли…
— Чесне пакульске, — сказав я, передражнюючи Петра, — я нічого не зрозумів.
— Бо ти ніколи не жив на Печерських горах, — Петро холодно засміявся.
Це була наша остання розмова. Отже, у знайомих Петро здибався з Прагнімаковою дружиною — заступник директора був у відрядженні.
Знаючи, як Петро завойовував жінок, я міг досить точно реставрувати позаминулий вечір. Звичайно, Харлан домігся, щоб його познайомили з жінкою, на яку він накинув оком, але та відбулася кількома незначущими словами і лишила Харлана на березі з порожнім ятером: людей на вечірці багато, загубитися було серед кого. На початку знайомства Харлан напористістю своєю швидше відштовхував жінок од себе, ніж упокорював їх. Треба було зазнайомитися з Петром ближче, щоб заплутатися в його павутинні. Він не причаровував жінок, він затягував їх у свій химерний, липкий світ, де було всього — і важка пакульська віра в себе, і не штучна, не книжна, а глибока земна пристрасть, і поставлені з ніг на голову моральні принципи, і… Втім, мене знову заносить: аналізую характер, а не ситуацію. Одне слово, Петро чекав її на сходах, він сказав якийсь жарт, вона відповіла — і щука попливла в ятір.
Піднявшись ескалатором метро на Хрещатик, я пішов по вулиці Свердлова угору і звернув у скверик на розі Пушкінської. Вона ішла мені назустріч, як і домовлялися, в світлому літньому пальті і з білою сумочкою в руках. Скверик був порожній. Я мовчки вклонився, і ми пішли поруч.
— Ти ще не забув, як мене звуть? До телефону ти мене можеш кликати так: попросіть, будь ласка, Олену Володимирівну. Навіть Прагнімак нічого не запідозрить. Це моє офіційне ім’я.
— Сьогодні такий день, що можна забути власне ім’я. Але твого я, звичайно, не забув.
— У тебе навіть голос змінився. І весь ти якийсь не такий.
— Ти просто не звикла до мене. — Я стиснув у сутінках її руку. — Учора по-дурному загинув мій товариш, підковзнувся на сходах, ударився скронею, і — прощай. Сьогодні ховали, і мені зле: тоді я назвався його іменем… Ти мусиш зрозуміти, така смішна ситуація: ти мені страшенно подобаєшся, але ти дружина мого начальника, і мені не хотілося, аби ти навіть подумала щось… Андрій мене звуть.
— Дурненький… Невже я була б з тобою такою, якби щось подумала? Ти дуже славний. Може, я не завжди людей розумію, зате відчуваю. Куди ми підемо?
— Не знаю. Повечеряємо в ресторані?
— А ти хочеш їсти? Ні? Я теж не хочу. Ходімо краще до мене. — Олена ступила в пасмо світла, і я нарешті побачив її обличчя: «їй за тридцять, але вона молодша од Прагнімака». — Чи в чужій квартирі тебе мучитимуть комплекси? Я одразу запросила б тебе, але подумала…
— Ходімо до тебе. — Тепер я думав про завтрашню зустріч з Прагнімаком, але казав інше: — Ти така гарна…
Олена розсміялась і взяла мене за руку, її долоня була гаряча. Я вже з подивом згадував себе недавнього, золоту серединку між Харланом і Великим Механіком, єдину людину в трійці, яку не хвилювали ні земні пристрасті, ні духовні.
