Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук
— Боже мій, — прошепотіла я. — Що сталося?
Матога стенув плечима.
— Не можу додзвонитися до Поліції, знову чеське покриття.
Я витягла з кишені свого мобільника, набрала знаний з телебачення номер 997 — і за мить у моєму телефоні озвався чеський автовідповідач. Так тут буває. Покриття мандрує, не звертаючи уваги на кордони держав. Інколи межа між операторами надовго зупиняється на моїй кухні, бувало, що стоїть кілька днів біля дому Матоги або на терасі, але її химерну вдачу передбачити важко.
— Треба піднятися вище, за будинком, на гірку, — не подумавши, порадила я.
— Доки вони приїдуть, тіло геть заклякне, — відказав Матога тоном, який я особливо в нього не любила; такий собі всезнайко. Він зняв кожуха й повісив на спинку стільця. — Не випадає його так залишати. Виглядає він жахливо, а був, хай там як, нашим сусідою.
Я дивилася на це нещасне, скорчене тіло Великої Ступні, й важко було повірити, що лише вчора я боялася цього Чоловіка. Він мені не подобався. Може, це зам’яко сказано — не подобався. Якщо чесно, то він видавався мені огидним, потворним. Власне кажучи, я не вважала його людською Істотою. Зараз він лежав на вкритій плямами підлозі, у брудній білизні, малий і худий, безсилий і нешкідливий. Просто кавалок матерії, який унаслідок незбагненних змін став відокремленим від усього нетривким існуванням. Мені зробилося сумно, страшно, бо навіть така паскудна людина, як він, не заслужила на смерть. А хто заслуговує? На мене теж чекає те саме, і на Матогу, і на цих Козуль надворі; усі ми станемо колись лише мертвим тілом.
Я глянула на Матогу, шукаючи в нього якоїсь потіхи, але він уже заходився прибирати розкидану постіль, кубло на поламаному дивані, тому подумки я втішала себе сама. Тоді мені спало на думку, що смерть Великої Ступні, у певному розумінні, була чимось хорошим. Звільнила його від безладу, який супроводжував його в житті. І звільнила інших живих Істот від нього. О, так, раптом я усвідомила, якою доброю може бути смерть, справедливою, неначе дезінфекційний засіб, неначе порохотяг. Зізнаюся, я так і подумала, і якщо чесно, продовжую так думати надалі.
Він був моїм сусідом, наші будинки відділяло не більше, ніж півкілометра, але я рідко мала справу з Великою Ступнею. На щастя. Бачила його швидше здалеку — невисоку, жилаву постать, яка пересувалася на тлі краєвиду, ледь похитуючись. Ходячи, він бубонів щось собі під ніс, і часом вітер Плоскогір’я доносив до мене уривки цього монологу, зрештою, примітивного й небагатослівного. Його словник складався переважно з матюків, до яких він додавав хіба що чиїсь імена.
Тут він знав кожну латку землі, бо, здається, тут народився й ніколи не їздив далі, ніж до Клодзька. Знав про ліс усе — на чому можна заробити, кому що продати. Гриби, ягоди, крадені дрова, сушняк на розпал, пастки, щорічні перегони на джипах, полювання. Ліс годував цього малого гнома. Він мав би шанувати ліс, але не шанував. Колись у серпні, під час посухи, підпалив цілий чорничник. Я подзвонила до пожежників, але врятувати вдалося небагато. Так ніколи й не довідалася, навіщо він це зробив. Улітку нипав околицями з пилою й зрізав дерева сповнені соків. Коли я ввічливо звернула йому увагу, насилу стримуючи Гнів, він відповів просто: «Пішла ти…, стара дурепо». Хіба що грубіше. Йому завжди вдавалося щось поцупити, потягнути, свиснути, цим він підробляв; коли дачники залишали на подвір’ї ліхтарика чи секатор, Велика Ступня не проминав такої нагоди й змітав усе, бо це можна було згодом продати в місті. Як на мене, він уже кілька разів мав би отримати якесь Покарання або навіть сісти до в’язниці. Не знаю, чому все йому миналося безкарно. Може, його охороняли якісь янголи; іноді таке трапляється, що вони захищають не того, кого треба.
Я також знала, що він займається браконьєрством усіма можливими способами. Ліс був його володінням, усе тут належало йому. То був типовий грабіжник.
Через нього я не спала багато Ночей. Від безсилля. Декілька разів дзвонила до Поліції — коли вже брали трубку, моє повідомлення чемно вислуховували, але реакції не було жодної. Велика Ступня знову вирушав у свій похід, з оберемком пасток на спині й зловісними вигуками. Малий, лихий божок. Злостивий і непередбачуваний. Він завжди був ледь напідпитку і це, певне, підсичувало в ньому лють. Бурмотів до себе, палицею лупцював стовбури дерев, немов бажаючи прогнати їх зі свого шляху; мені здавалося, що він уже народився злегка причумленим. Не раз я ходила слідом за ним і збирала примітивні дротяні пастки на Звірів, петлі, прив’язані до молодих зігнутих дерев так, що спіймана Тварина злітала вгору, як із пращі й зависала в повітрі. Іноді натрапляла на мертвих Зайців, Борсуків та Козуль.
— Треба перенести його на ліжко, — мовив Матога.
Мені ця ідея не сподобалася. Не хотілося його торкатися.
— Гадаю, краще дочекатися Поліції, — відповіла я. Але Матога вже приготував місце на дивані й засукав рукави светра. Пильно глянув на мене своїми ясними очима.
— Ти, певне, не хотіла б, аби тебе такою знайшли. У такому стані. Це ж не по-людськи.
О так, звісно, людське тіло виглядає не по-людськи. Особливо мертве.
Хіба ж це не парадокс, що саме ми мусимо займатися тілом Великої Ступні, що це нам він залишив цю останню турботу? Нам, сусідам, яких не шанував, не любив і мав за ніщо.
Як на мене, після Смерті повинна відбуватися анігіляція матерії. Це був би щонайкращий спосіб позбутися тіла. Анігільовані тіла поверталися б таким чином просто до чорних дір, з яких з’явилися. Душі мандрували б з несамовитою швидкістю до світла. Якщо Душа взагалі існує.
Долаючи неймовірну огиду, я вчинила так, як наказав Матога. Ми вдвох підняли тіло й перенесли його на диван. Я вражено відчула, що воно важке й анітрохи не здається безвладним, швидше вперто штивне, неприємне, як накрохмалена постіль у пральні. Угледіла й шкарпетки, чи радше, те, що замість них було на ногах — брудні ганчірки, онучі, зроблені з подертого на смуги простирадла, сірого й вкритого плямами. Не знаю, чому вигляд цих онуч мене вразив так сильно, ніби вдарив у
