За лаштунками в музеї - Кейт Аткінсон

— У тебе все гаразд, мамо? — питає Банті, але на відповідь не чекає. Нелл маленька і якась ніби двовимірна. Рідним — то взагалі дивитися ні на що.

Банті зауважує, що до пряників підповзає муха. Вона тихо-тихо підхоплює мухобійку, яку бабуся завжди тримає під рукою, і вправно стирає комаху з лиця землі. Якусь секунду тому муха ще була жива, а тепер — уже ні. Учора мене не існувало, а тепер існую. Чи ж життя — не диво?

Присутність Банті діє Нелл на нерви, вона тривожно совається в надрах свого крісла й думає, коли ж ми всі нарешті підемо й вона нарешті спокійно послухає радіо. На Банті накочується нудота через мою несподівану появу, а Джилліан саме допила свій фруктовий напій і тепер мститься світові. Вона бавиться бабусиною скринькою для ґудзиків, вибирає рожевий скляний ґудзик у формі квітки (див. примітку (і)) і зумисне рішучо його ковтає. Усе одно тут немає солодощів, які наша забудькувата мама обіцяла їй у ботсаду.

— Клятий Папужка!

Джордж показує їй прокушений палець. Банті байдуже цокає язиком. (Як я вже казала, чужий біль — не її сильна сторона). Вона по лікті у смальці й борошні, її знову нудить. Банті з огидою дивиться, як Джордж підхоплює кексик, на виготовлення яких ми згаяли півдня, і глитає одним ковтком, навіть не розпробувавши.

Не день, а суцільні розчарування. Ми знову вийшли за покупками, цього разу — по бежеву пряжу з крамнички, яку тримає ляклива старенька (на її тлі мені подобаються навіть театральні штучки Волтера). Я сподівалася, що ми, може, зайдемо до квіткаря, аби відзначити мою появу як не гірляндами, то хоч скромним букетиком, але ні. Я весь час забуваю, що ніхто про мене ще не знає.

Ми забрали Патрицію зі школи, але це теж не дуже цікаво, бо день їй випав нуднуватий, див.:

— Що сьогодні робила?

— Нічого. — (І стенає плечима).

— А на обід що було?

— Не пам’ятаю. — (Знову стенає).

— З іншими дітьми гралася?

— Ні.

— Ти мені плечима не сіпай, Патриціє!

Банті шинкує скривавлену нирку, а тестикули все не йдуть їй із голови. Готувати вона ненавидить, це як бути з людьми люб’язною. Ось, знову: «Я ціле життя нидію на кухні, я — кухонна рабиня, при плиті як на галерах... готую зо дня в день, і що з тією їжею стається потім? Усі жеруть, а хоч би хто подякував!». Інколи, коли Банті стоїть при плиті, серце починає калатати їй у грудях, і тоді їй здається, ніби її череп ось-ось трісне, з мозку вирветься циклон і позмітає все навколо. (Воно й на краще, що вона не потрапила до Канзасу). Вона не розуміє, чому так почувається (а ви Алісу спитайте — див., знов-таки, примітку (і)), але такий напад саме починається знову, й тому коли Джордж знову забрідає на кухню, бере ще один кексик і сповіщає, що мусить «сходити перетерти з одним типом за собаку» (і при цьому навіть по носу постукує — мені дедалі частіше здається, що ми застрягли в якомусь нестерпному чорно-білому фільмі), Банті повертається до нього зі вбивчою гримасою і заносить ножа, ніби думає його зарізати. Це що, вже Атланта палає?

— У мене справи, — поквапцем повідомляє Джордж, але Банті вже передумала й натомість вганяє ножа у стейк. — На бога, та що з тобою таке, що ти собі надумала? Ти що, думаєш, я йду провести пристрасну ніч з іншою?

(Питання, звісно, дотепне, враховуючи, що плани мого батька-зі-стажем-у-день саме такі). Невже на кухні розгорається Громадянська війна? Чи згорить Атланта? Я чекаю, зачаївши подих.

Ні, сьогодні її порятовано. Фух, — як сказав би брат Банті Тед, якби був тут, ось тільки його тут нема — він у торговому флоті, його саме носить Південнокитайським морем. Банті втрачає інтерес до битви й повертається до пирога з нирок і стейку.

* * *

Що ж, ось мій перший день і добігає кінця, дякувати Богу. Для декого день був дуже втомливий, особливо для мене з Банті. Джордж іще не повернувся, а Банті, Джилліан і Патриція вже поснули. Банті знову в землі снів, і їй сниться Волтер: сіпає її ґудзики ковбасними пальцями, мне їй плоть руками, грубими, як окіст. Джилліан посопує уві сні, у сізіфівському жахітті вона крутить педалі триколісного велосипедика вгору нескінченним схилом. Патриція супиться уві сні й горне до грудей панду. А привиди блукають, знічев’я наводячи в домі безлад — тут молоко квасять, там припорошать пилом полиці.

Я теж не сплю — перекидаюся й ширяю океаном всередині Банті, тричі б’ю однією босою п’яткою об іншу й думаю: дім, милий дім.

Наступного ранку Джордж прокидається в невластиво доброму гуморі (гульня в товаристві Волтера вдалася) і штурханами будить мою маму.

— А хочеш сніданок у ліжко, Бант? — Бант щось бурчить. — Сосиску хочеш? Чи, може, кров’яночки?

Банті стогне, Джордж вирішує, що це вона каже «так», і бреде на кухню, а його дружина прожогом кидається до лазнички. Якусь мить їй здається, що із дзеркала на неї дивиться розсміяна Скарлетт у техніколорі, але образ зникає, коли її вивертає. Коли вона прихиляється гарячим лобом до холодної плитки, у Банті зароджується страшна думка: вона вагітна! (Бідолашка Банті під час вагітності кожен божий день блює. Воно й не дивно, що її від нас верне). Вона рвучко сідає на унітаз і видає німий крик, як на полотні Мунка — не може бути (так, так, так, у Банті буде дитина! Я!). Вона жбурляє перше ж, що трапляється їй під руку (червону пантофлю) у дзеркало, і те розлітається на мільйон скалок.

Я вишу в ній на ниточці, як ґудзик із рожевого скла. Рятуйте! А де сестри? (Сплять). А батько? (Сніданок готує). А де мама?

Та й байдуже: сонце вже підбилося височенько на видноколі, буде прегарний день. Юрми знову потягнуться до павільйонів і Куполу відкриттів, задиратимуть голови, щоб роздивитися «Скайлон», мерехтливе смарагдове місто завтрашнього дня. Майбутнє — як комод, напханий світлом, досить тільки знайти ключ і прочинити двері. Над головою виспівують синьошийки. Чи ж цей світ не диво!

Примітка (і) — Рустикальна ідилія

Фотографія під склом,