Важка весна - Борис Пахор

— Мовчи, прошу тебе. — Вона обійняла його голову і притулила до грудей.

Оце її дитяче сум’яття і це її прохання, подумав він. На зірки не дивився, але відчував їхню присутність над собою; і їм байдуже до цього нового народження, думав собі, але, коли людина весела — зірки завжди розумні свідки.

Підсунув долоню їй під потилицю і намацав її розпущене волосся.

— Нова зачіска зробила своє, — сказав.

— Ти вдоволений?

— Вдоволений, що твоє волосся змішалося з травою. Все чисто і просто, все, що пов’язане з землею і рослинами.

— Знаю. Ця зачіска тобі не сподобалася.

— Мені більше подобається розпущене волосся. Але й так було добре.

— Ні, не сподобалося.

— Не подобалося, коли ти була дивною. Потім сподобалося.

— Коли?

— Коли ти злякалася, що ми відчужилися. — За якийсь час сказав: — Ти була схожа на морського коника.

— Ніколи не бачила морського коника. Він великий?

— Завдовжки з палець.

— А! Думаю, я його бачила. Якогось разу в шкільній книзі.

— Звісно, бачила. Має гарну шию і гарну рівну голівку.

— І спереду, тобто передня частина моєї голови, теж має риси морського коника?

— Спереду?

— Ну, скажи ж, що думаєш про мій ніс.

— Твій ніс найпривабливіший з усіх носиків.

— Мама каже, що я його приплюснула, бо коли була мала, спала на ньому. — І відразу з подивом у голосі сказала: — У кімнаті ти поводишся відсутньо, немов тобі байдуже до цілого світу. Потім стаєш якимось грайливим.

— Ти розчарована?

— Швидше б сказала, що я роззброєна. Немов ти раптом показав зброю, до якої я не була готова.

— А те попереднє враження зникло?

— Змінилося.

— Стало буденним?

— Таємничішим, я б сказала.

— Може, простішим, не таємничішим.

— Ні. Те, що ти пережив, все ще є складовою частиною тебе.

— Усе ще реальне, але стало трохи віддаленішим.

— Це добре.

— Що потроху відсувається?

— Звісно. Інакше неможливо було б жити.

— Не знаю. Може, було б краще, якби ті картини супроводжували людей і вночі, і вдень. Але всіх людей, а не лише тих, які були там. Щоб, мов тінь, мов нічне жахіття, супроводжували їх ніч і день.

— Бач, хоча ти відчуваєш саме так, тобі водночас не бракує гумору. Це воно.

— Це та загадка?

Долонею відчув, що вона легко знизала плечима.

Мить по тому докинула:

— Я б сказала, що це енергія, незвичайна енергія.

Він зіперся на лікоть і підпер підборіддя долонею; права рука знову обійняла її талію.

— Можливо. Але це лише відколи знаю тебе.

— Я б не сказала. Коли я прийшла тебе масувати, ти вже був таким!

— Може. Але тому, що відчував, яка ти.

Поклав щоку на її груди і побачив сам себе, як ходить уночі серед дерев, щоб картини смерті зберегли в темряві всю свою нескінченність. Та життя не зупинилося. Нічого не міг приховати, але життя його вело за собою. І тепер він побачив новий краєчок місяця, відчув нічну тишу. Цвіркун під вухом поволі ділив час на співучі, подовжені секунди. Немов раптово прокинувшись, підняв голову і впіймав м’які вигини її вуст; її рука охопила його шию. Знову був жіночий поцілунок і водночас дитячі обійми. Зрілість у незрілості. Непоєднуване у поєднаному. А там нагорі їх супроводжувало доброзичливе блимкання зірок. Його рука рушила крізь пристрасть і гру вздовж її тіла, немов переконуючись у його реальності, але водночас немов витворюючи його з землі і з рослин. Він творить його. Дає йому життя. Водночас черпає з нього, вбирає його в себе, щоб сягнути його невмирущого ядра, в той час як земля приязно спочиває поруч із ним, оддалік, щоб не перешкоджати їм своєю легкою дрімотою.

У санаторії панує впорядкована монотонність, тому кожна дрібниця переростає в подію. Як-от Йойо, який співає на терасі, чи Жуль, який ходить босий, бо йому сховали капці. Йойо, наприклад, серед найбільшої тиші заводить свій гімн про слона, що гойдається на павутинці.