Важка весна - Борис Пахор

не стерся.

— Мовчи, прошу тебе. — Вона обійняла його голову і притулила до грудей.

Оце її дитяче сум’яття і це її прохання, подумав він. На зірки не дивився, але відчував їхню присутність над собою; і їм байдуже до цього нового народження, думав собі, але, коли людина весела — зірки завжди розумні свідки.

Підсунув долоню їй під потилицю і намацав її розпущене волосся.

— Нова зачіска зробила своє, — сказав.

— Ти вдоволений?

— Вдоволений, що твоє волосся змішалося з травою. Все чисто і просто, все, що пов’язане з землею і рослинами.

— Знаю. Ця зачіска тобі не сподобалася.

— Мені більше подобається розпущене волосся. Але й так було добре.

— Ні, не сподобалося.

— Не подобалося, коли ти була дивною. Потім сподобалося.

— Коли?

— Коли ти злякалася, що ми відчужилися. — За якийсь час сказав: — Ти була схожа на морського коника.

— Ніколи не бачила морського коника. Він великий?

— Завдовжки з палець.

— А! Думаю, я його бачила. Якогось разу в шкільній книзі.

— Звісно, бачила. Має гарну шию і гарну рівну голівку.

— І спереду, тобто передня частина моєї голови, теж має риси морського коника?

— Спереду?

— Ну, скажи ж, що думаєш про мій ніс.

— Твій ніс найпривабливіший з усіх носиків.

— Мама каже, що я його приплюснула, бо коли була мала, спала на ньому. — І відразу з подивом у голосі сказала: — У кімнаті ти поводишся відсутньо, немов тобі байдуже до цілого світу. Потім стаєш якимось грайливим.

— Ти розчарована?

— Швидше б сказала, що я роззброєна. Немов ти раптом показав зброю, до якої я не була готова.

— А те попереднє враження зникло?

— Змінилося.

— Стало буденним?

— Таємничішим, я б сказала.

— Може, простішим, не таємничішим.

— Ні. Те, що ти пережив, все ще є складовою частиною тебе.

— Усе ще реальне, але стало трохи віддаленішим.

— Це добре.

— Що потроху відсувається?

— Звісно. Інакше неможливо було б жити.

— Не знаю. Може, було б краще, якби ті картини супроводжували людей і вночі, і вдень. Але всіх людей, а не лише тих, які були там. Щоб, мов тінь, мов нічне жахіття, супроводжували їх ніч і день.

— Бач, хоча ти відчуваєш саме так, тобі водночас не бракує гумору. Це воно.

— Це та загадка?

Долонею відчув, що вона легко знизала плечима.

Мить по тому докинула:

— Я б сказала, що це енергія, незвичайна енергія.

Він зіперся на лікоть і підпер підборіддя долонею; права рука знову обійняла її талію.

— Можливо. Але це лише відколи знаю тебе.

— Я б не сказала. Коли я прийшла тебе масувати, ти вже був таким!

— Може. Але тому, що відчував, яка ти.

Поклав щоку на її груди і побачив сам себе, як ходить уночі серед дерев, щоб картини смерті зберегли в темряві всю свою нескінченність. Та життя не зупинилося. Нічого не міг приховати, але життя його вело за собою. І тепер він побачив новий краєчок місяця, відчув нічну тишу. Цвіркун під вухом поволі ділив час на співучі, подовжені секунди. Немов раптово прокинувшись, підняв голову і впіймав м’які вигини її вуст; її рука охопила його шию. Знову був жіночий поцілунок і водночас дитячі обійми. Зрілість у незрілості. Непоєднуване у поєднаному. А там нагорі їх супроводжувало доброзичливе блимкання зірок. Його рука рушила крізь пристрасть і гру вздовж її тіла, немов переконуючись у його реальності, але водночас немов витворюючи його з землі і з рослин. Він творить його. Дає йому життя. Водночас черпає з нього, вбирає його в себе, щоб сягнути його невмирущого ядра, в той час як земля приязно спочиває поруч із ним, оддалік, щоб не перешкоджати їм своєю легкою дрімотою.

XXVII

У санаторії панує впорядкована монотонність, тому кожна дрібниця переростає в подію. Як-от Йойо, який співає на терасі, чи Жуль, який ходить босий, бо йому сховали капці. Йойо, наприклад, серед найбільшої тиші заводить свій гімн про слона, що гойдається на павутинці.

Un elephant qui se balançait Sur une toile d araignée...