Важка весна - Борис Пахор

Коли озирнулася, пустотливо насупилася.

— Серйозні проблеми. — Її рука, немов слухаючись особливого наказу, мимохіть наблизилася до його руки і сперлася на неї. — А, той грек у твоєму корпусі?

— Чудовий хлопець.

— Якось я бачила його у фойє другого корпусу. У нього густі чорні брови і серйозне обличчя. Він мені видався непохитним, але не злостивим.

— Він і є непохитним. Природна сила, яка не знає ні доброти, ні злостивості.

— Він теж повернувся з табору?

— Так. І зрозуміло, що для нього кохання — дурні забави, коли на його батьківщині ще точаться бої.

— Чоловік дії має бути сам, — сказала вона.

Він засунув свою руку глибше під її лікоть, щоб не випустити руки, яка тримала його.

— Думаю, той закон особливо важить для нас, — сказав він. — Мусимо знову спробувати повернутися до живих людей. Смерть є найбільшою самотністю.

Кілька хвилин мовчав.

— Ти неправильно зрозуміла, коли писала, що, може, я вже зараз знаю, що ти мені за якийсь час не будеш потрібна. Я нічого наперед не знаю ні про тебе, ні про себе. Те, що тепер, це — справжнє. Але мені ще не зрозуміло, в чому поверненець може знайти мету свого існування. Що для нього, приміром, має означати навчання, робота, на якій розтлумачуватиме латинські, італійські чи словенські неправильні дієслова в той час, коли йому здається, що повинен усім людям пояснити, що неправильного сталося в людському світі.

Світло потроху блякло, і виноградні лози тихо розпинали свої мережі у легкому, ще сірому мороці.

— Інвалід, хтось скаже. Але інваліду зазвичай бракує якогось органа чи кінцівки, перед нами ж, навпаки, відкриті всі можливості. І ми їх усі використовуватимемо, бо життя для нас — немов нескінченна свобода; ми лишень не знаємо, що з нею робити.

— Ви надто багато бачили як для людський очей.

Здавалося, ніби морок своїм спокоєм пом’якшує всі твердоти і розв’язує всі вузли. У нього ж було враження, що вона — дівча, яке ще не давало йому своїх вуст.

— У листі ти кажеш, що я начебто вже тепер знаю, що моє кохання закінчиться. Ні. Бо перед весняним лугом людина думає лише про свіжі соки, про зелену вологу. І вона аж ніяк не може говорити про кінець. При вигляді весняної трави людині в думках хочеться рости разом з нею і в ній. Випасатися на ній...

На мить він замовк.

— Отже, ти можеш уявити, яку цінність для мене має думка про тебе.

Вона мовчала, а її обличчя повернулося, і верхня частина тіла теж легко обернулася.

— Коли ти далеко, я не смію прикликати твою близькість, бо мені здається, що я її втрачу, якщо буду її прагнути, — сказав він.

Уздовж шляху голосніше озвалися цвіркуни.

— Але сьогодні, всупереч цій обережності, все розгубилося, — додав.

— Розгубилося? — Її голос був стурбований, немов тільки тепер починала бути присутньою.

— По приїзді ти була, немов чужа. Немов не було листів і взагалі нічого між нами.

— Справді? — Але тепер в її голосі чулися м’якість і стурбованість. — Ти так відчував?

— І ще досі відчуваю.

— Не кажи цього, — і обернулася повністю. — Не кажи цього.

І опинилася раптом коло нього, немов морська хвиля, що спочатку торкнеться скелі, а потім розділиться і своєю м’якою і пружною масою обійме її зусібіч. Одночасна близькість, спільний дотик двох розділених і розкраяних хвиль. І було це відлунням його побоювання, що переселилося в неї, вона б хотіла стерти це почуття з нього, стерти його й у минулому, за весь час прогулянки. І це повторив вигин її тіла, яке легенько притулилося до нього; так бджола спочатку лише торкається пилку, а потім з ледь тамованою і легкою насолодою віддає своє тільце квітковій чашечці. Але остаточна правда була в її по-дитячому припухлих вустах і їхній родючій волозі. Переходу немає, подумав він, занурюючись у той сік; переходу немає, але саме ця дитинність, що супроводжувала реальний жіночий світ, була зеленою галявиною, яка повністю належала йому. Соковита і м’яка, і її коріння вже проростає в ньому. Його рука по-іншому обійняла її, щоб бережно втримати пульсування її весни. Бо все починається зараз. Цієї миті. Але поволі, обережно, розважливо.

І всміхнувся до її дрібних поцілунків, що осипали йому шию.

Попід дорогою був трав’янистий світ із деревами, і вони спускалися схилом крізь темряву; цвіркуни під ними дбайливо розмотували нитки тиші.

— Місяць ще не набрався достатньо сил, щоб світити, — сказала вона.

— Тільки показав свій перший кінчик. — Він цього не знав, але сказав точно.

Дерева напружено вдивлялися навколо, і цвіркуни висвердлювали у темряві дрібні щілини, щоб крізь них спостерігати за ними обома. Природа була з ним, на його боці, але водночас він відчував свою відповідальність перед нею за гармонію кохання. Як у природі, нехай усе буде рівномірно і справедливо. Як у природі все однаково росте, всюди однаковий сік у пагонах коренів. Може, цей сік срібний, може, прозорий, але його снага