Важка весна - Борис Пахор

поліцейський апарат не належить до соціалізма. Це хочу сказати.

— Так говорять реакціонери. — Він був серйозний і зовсім не сердився.

Радко усміхнувся:

— Ні, я кажу як людина, яка б не хотіла втрачати віри в соціалізм; не той, який в ім’я робітничого класу вирішує, що мають громадяни думати, писати, художники малювати і так далі.

— Написаним можна зруйнувати те, що маса збудує з великими труднощами.

— Ні. Така абсолютна нетерпимість не може бути соціалізмом. У такий спосіб можна перетворити державу на монастир, де всі довірили свою волю отцю пріору. Якщо соціалізм справді молодість світу, Нікосе, тоді він аж ніяк не повинен дати нам копію інквізиції.

— Ти не маєш права робити такі порівняння. — І був холодним, немов борець, якого удари противника не можуть зрушити з місця.

— Розумію, інквізиція була реакційною, соціалізм хоче бути прогресивним. Хоча завойовування свідомості силою не є передовим чином, навіть якщо слугує передовій ідеї.

— Ні. Церкву не смієш згадувати, — запротестував Нікос. — Соціалізм виховує людей в любові до життя, в любові до творчості.

— Церква хоче, щоб людина думала про смерть.

Насупився.

— Мені не вистачило слів, — напівсердито-напівпокірливо махнув рукою Нікос.

Дзвоник сповістив про полудник, і вони рушили вздовж перил до виходу.

Нікос ступав твердо.

— Знаєш, вона розлучена, гречанка, шиттям заробляє на життя, — раптом довірливо почав він. — Має одну дитину і хоче, щоб я жив у неї, коли вийду звідси.

Радкові Субану здавалося, що чує, як він грецькою переконує ту жінку в хибності її плану. Водночас відчував, що між ним і Арлеттою почалося щось зовсім інше, неповторне.

Нікос мовчав і відсунув рухому стулку дверей; здавалося, він би мусив дуже довго пояснювати, що саме хотів розповісти про свої почуття. А тому радше мовчав.

Внизу чути було гамір; хворі штовхалися перед входом до їдальні.

— Чим я можу зайнятися в Парижі? Окрім того, як людина може отак по-буржуйськи сховатися, коли на її батьківщині воюють Маркосові партизани?

— Ти б не сховався. І врешті ти вже зробив свій внесок. Думаєш, що цього недостатньо?

— Хворим я був і раніше, ще перед табором.

Тоді їх підхопила вервечка хворих, які приходили до їдальні, і кожен пішов до свого столу.

— Е bien, са va, mon petit pote?[13] — То був Йойо, який голосно накинувся на Нікоса, коли проходив повз нього; і Йойо заздалегідь тішився зі збентеженості на Нікосовому обличчі через фрази паризькою говіркою.

— Не розумію, — сказав Нікос.

— Cagaze?.[14]

Столи реготали, але, може, більше з Жуля, який тримався серйозно, хоча в грайливій тіні під носом уже ховав приготований дотеп. Дехто намазував на хліб масло, дехто мармелад, усі спостерігали за приємною забавою і готували собі смачний шматочок.

— Читав про воєнних злочинців у Нюрнберзі? Га, Нікосе?

Коли Йойо так кричав, його голос мав у собі щось приємно грубе.

Нікос дивився якось нерішуче, ніби не впевнений, чи це питання — не чергова гра слів і каверза.

— Нюрнберг! — гукнув Йойо. — Читав?

— Так.

— Ти as vu? Espece de salauds![15]

Тепер Йойо звертався до Жуля, немов той у всьому винен.

— Щоранку лікаря в камеру, лікаря і зубного!

— Емінентні гості, — сказав Жуль.

— Ви що, теж щодня мали в своєму розпорядженні лікаря і зубного? Га, Чарльзе? — І Йойо схилив своє атлетичне тіло над столом, щоб краще бачити Нікоса на іншому кінці.

У Нікоса насмішкувато скривилися вуста. Йойо поклав на стіл свій кулак, мов молот, і, коли обернувся до столів, тримав витягнену руку далеко перед тілом. Із закасаними рукавами сорочки він іще більше скидався на Тарзана.

— Знаєте, чим займаються весь день наші дорогенькі злочинці? Читають! Читають казки і все таке! — Потім знову повернувся до Нікоса: — Ви теж читали байки перед крематорієм, га, Нікосе?

Той сам до себе гірко усміхнувся, але голови не підняв.

— Читають книги, які до їхніх послуг у бібліотеці, — сказав Жуль. — Якби були в бібліотеці кримінальні романи, вони б читали кримінальні романи. Або любовні. Хіба ні?

— Ви теж читали байки, Нікосе? — знову закричав Йойо. Але не очікував відповіді. Тримав у руці шмат хліба і не мав сили його вкусити. І ладен був загарчати, коли його міцні щелепи перетиратимуть той хліб.

— Ні. Ну ви собі уявляєте? Дантиста і їжу, яка передбачена для важкої праці! Щоб зберегли свою форму! — І