Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська

Виконання обіцянки Оксані знову відкладалося на невизначений термін. А тут іще Орися відчула, що вагітна,- треба було шукати надійнішого притулку. Зго- дом вона завжди відганяла згадки про кочове життя, яке довелося їм з Осипком витримати, поки вони не осіли нарешті в одному з таборів для переміщених осіб. Тут вона прожила два, мабуть, найщасливіші роки - і не могла розділити цього щастя з Оксаною…

Орися перехилила чарку шнапсу, щоб повернутися до реальності, і скривилася від його міцного та різкого смаку. Подружня пара, що мешкала з Орисею й Осипком в одній кімнаті, жваво обговорювала свій недалекий від’їзд за океан.

- Мені батько зробив виклик,- пояснювала Ганька, яка колись разом із сестрами Байдами працювала на фабриці.- Він іще в тридцяті роки виїхав туди на заробітки, до війни повернутися не встиг. Їдемо за півтора тижні - маємо вже квитки на корабель.

- А довго плисти кораблем? - запитав Осипко.

- Два тижні.

- Ох, нічогенька дорога!

- Може, літаком хочеш? - загоготіли гості.- Американці візьмуть до себе на літак хіба твою симпатичну дружину!

Орися теж не стримала сміху, але думка про заокеанську далеку країну, куди вже за півтора тижні поїдуть сусіди, скабкою засіла в голові. Скільки можна валандатися по таборах для переміщених осіб? Додому вже не вернутися - отже, треба починати будувати нове життя. З нуля.

- А коли ви облаштуєтеся на новому місці,- зопалу спитала вона Ганьку,- не згодитеся розвідати, чи не можна й нам до вас перебратися?

Бовкнувши це, Орися затулила долонею рот,- як посміла вона набиватися зі своїми проханнями до цілком чужих людей, які й самі не відають, куди їдуть і що їх там чекає? Та Ганька по-дружньому всміхнулася до Орисі й просто сказала:

- Гадаю, якщо там знайдеться для Осипка робота, виїхати буде не проблема. Тільки вам треба якось заплатити за квиток… Нам за квиток заплатив батько, а ви… Може,- швидко додала вона,- вам удасться виїхати так, як колись мій татусьо: за його квиток, як він іще за Польщі їхав, заплатила компанія, котра наймала робітників…

- Дякую! - сплеснула руками Орися.- Вибач, що ми на тебе навішуємо свої турботи, просто…

- Припини перепрошувати! - відмахнулась Ганька.- Хіба ми не з тобою і твоєю сестрою їли потовчені крашанки, які мені з дому прислала мама?

Орисі на очі навернулися сльози.

Далі розмова крутилася тільки навколо довгої дороги морем: ніхто з присутніх моря ніколи не бачив, деякі за все життя далі свого села не виїжджали, і шлях у зачинених вагонах до Німеччини на роботу - то була їхня єдина подорож. Орися не наважилася розповісти про море, куди їх з Оксаною двічі возила в дитинстві мама. То було цілком інше море і цілком інше життя - те життя незворотно померло…

- співали до Осипка гості, коли в склянках закінчувався шнапс, і Орися разом з усіма пила міцний напій і швидко хмеліла. Брала на руки сина й шукала в його обличчі риси старшої сестри - так хотіла, щоб він був схожий на Оксану! - таж ні: малий вдався в матір, такий самий маленький, кругленький і меткий, навіть від батька нічого не взяв.

Дивлячись на малого, Орися згадувала Льончика Дуніна, відчувала його важку руку в себе на плечі, гадала: як було б, якби замість Осипка її чоловіком став Льончик? Але про Льончика Дуніна вона не мала жодної вістки від того самого дня, як виїхала в Німеччину; під час війни боялася писати, по війні надіслала йому на стару адресу в Києві кілька листів, але відповіді так і не дочекалася.

Щоразу, як згадувала про Льончика, Орися відчувала дивний трем у серці, мовби на мить поверталась у дитинство. Хай там як, але ті передвоєнні роки залишилися найяснішими в її пам’яті,- чи то просто людська пам’ять так влаштована, що вона зберігає тільки найприємніше, найрадісніше? В Орисиних спогадах Льончик Дунін був найтеплішою згадкою - такою рідною, як і пам’ять про Оксану. Навіть усі його витівки й вихватки набули тепер зовсім іншого відтінку - як-от історія з фальшивою печаткою Василя Дуніна- Борковського.

Орися вже не пригадувала, скільки їм тоді виповнилося років - чотирнадцять чи п’ятнадцять,- але яскравий червневий день пам’ятала чудово. Жодне свято в родині Байд, особливо ж день народження молодшої дочки, не обходилося без Льончика Дуніна. Прийшов він, як завжди, першим із гостей, подзвонив у двері і, коли йому відчинили, напустив на себе такої таємничості, що Орисю аж дрижаки брали з цікавості.

З-за пазухи, мов неймовірну цінність, Льончик дістав загорнений у папір пакунок. Орися хотіла тут-таки його розвинути, проте Льончик квапливо приклав палець до вуст і потяг іменинницю в кімнату сестер Байд, затулив портьєри на вікнах і аж тоді дозволив розгорнути пакунок.

Перстень-печатка з сірого металу (на Орисин подив Льончик твердо кивнув: срібна, навіть не сумнівайся) із зображенням шаблі й хреста. Пояснив пошепки: особиста печатка генерального обозного Дуніна-Борковського, зберігалась у родинному архіві Дуніних, вони-бо є майже прямими нащадками… Нізащо не хотів признатися, як це Льончик так розкидається фамільними цінностями; натякнув туманно - мовляв, печатка обов’язково в родині й залишиться. Орися спаленіла, але вдала, що натяку не допетрала.

«Але ж ти сам розповідав,- пригадала йому Орися,- що на гербі Дуніних-Борковських зображений був лебідь! А тут - шабля та хрест».

«То на гербі,- відмовив Льончик.- А печатка - це зовсім інше. Герб належав іще католицькій родині польських шляхтичів Дуніних-Борковських, а печатку собі робив козацький полковник, вихрещений у православ’я».

Орися вірити не хотіла, знала-бо Льончикову підступну натуру, але - повірила.

І тільки декілька років згодом Льончик зізнався, що вичитав десь опис печатки генерального обозного і сам вирізав її