Адвокат диявола - Ендрю Нейдерман

Полова справа теж розвивалася за планом. Рішення прокурора довести, що Філіп Ґалан винен у вбивстві свого меншого брата, виявилося стратегічною помилкою. Хоча Філіп не розкаювався, Пол зумів зробити так, щоб фахівці з психіатрії засвідчили: Філіпові в минулому була властива імпульсивна поведінка, а ще цей підліток мав проблеми з емоціями. Пол, як йому й хотілося, зумів показати, що провина батьків з багатьох поглядів більша. Процес закінчився тим, що Філіпа відправили на психіатричне лікування.

У четвер у Кевіна відбулася зустріч із Беверлі Морґан, доглядальницею Максін Ротберґ. Вона пішла з готелю після смерті Максін і тепер мешкала з сестрою в Міддлтауні у штаті Нью-Йорк, маленькому містечку десь за півтори години шляху від Мангеттену. Кевін домовився з Хароном про поїздку на північ штату.

Сестра Беверлі Морґан володіла невеличким будиночком у стилі кейп-код у бічній вуличці. Район там був бідний, вуличка — вузька, будинки — старі та благенькі, ґанки в них мало не обвалювались, а пішохідні доріжки були щербаті, у тріщинах і виямках. На півночі штату Нью-Йорк сніжило набагато частіше й рясніше, тож на вузькій вуличці було повно сльоти й слідів останньої хуртовини. Кевінові ця місцевість видалася гнітючою: усе там було тьмяне, полиняле, потерте.

Беверлі Морґан була сама вдома. Ця огрядна п’ятдесятивосьмирічна чорношкіра жінка мала тьмяно-чорне волосся з кількома білосніжними пасмами посередині. Волосся в неї було пострижене нерівно — мабуть, сестра постаралася, подумав Кевін, або якийсь непрофесіонал.

Вона з острахом і недовірою дивилася на нього великими чорними очима з яскравими білками. Була вбрана у світло-зелену суцільну сукню, схожу на пофарбовану форму медсестри, під жовтувато-зеленим светром. Перш ніж привітатися з ним, вона швидко поглянула на лімузин. Харон подивився на неї теж, стоячи біля водійського сидіння.

— Це ви юрист? — запитала вона, не зводячи очей з Харона.

— Так, мем. Кевін Тейлор.

Вона кивнула й відступила, пропускаючи його всередину, а перш ніж зачинити двері, зупинилася, щоб ще раз поглянути на Харона. Маленький вхід був закритий вузеньким декоративним килимком, заплямованим і полинялим. Праворуч стояв вішак із темної сосни для одягу та капелюхів, а на стіні біля нього висіло півметрове квадратне дзеркало в рамі з такої самої сосни.

— Пальто можете повісити тут, — сказала Беверлі й кивнула на вішак.

— Дякую. — Кевін звільнився від свого замшево-вовняного пальта і швидко його повісив. По всьому будинку відчувався смачний запах курки, що смажиться. У нього мало не потекла слина. — Щось приємно пахне.

— Ага, — гмикнула вона і, повернувшись, привела його до маленької вітальні, де було надто сильно натоплено вугільною грубкою.

Кевін послабив краватку й роззирнувся. Меблі тут, судячи з якості, були з магазину низьких цін, а подушки на дивані — явно потерті. Єдиною привабливою річчю в приміщенні був високий вінтажний годинник із темної сосни, який точно показував час.

— Гарний годинник, — зауважив Кевін.

— Від батька зостався. Той тримався за нього, хоч як кепсько ставало. Сідайте. Хочете чаю?

— Ні, ні, дякую.

— Ну, за діло. Я вже спілкувалася з юристами, — заявила вона, опустившись у світло-брунатне м’яке крісло навпроти дивана. Воно, здавалося, щільно огорнуло власницю. Вона закинула ногу на ногу й усміхнулася.

— Що ж, ця справа досить важлива.

— Справи багатіїв завжди важливі.

Кевін спробував усміхнутися. На нижній книжковій полиці він помітив пляшку бурбону, біля якої стояла склянка. В останній було трохи віскі. Він розкрив свій портфель і дістав видовжений блокнот, а тоді відкинувся назад.

— Що ви можете мені сказати про те, як померла місіс Ротберґ?

— Те саме, що казала окружному прокуророві, — почала вона з механічною жвавістю. — Я зайшла в кімнату й побачила, що вона розвалилася на ліжку. Я спершу подумала, що в неї стався серцевий напад. Одразу викликала лікаря, спробувала зробити штучне дихання й подзвонила в готель, щоб сповістили містера Ротберґа.

— Коли ви востаннє бачили її при тямі?

— Зразу після вечері. Я посиділа з нею трохи, а тоді вона сказала, що втомилась, але хоче, щоб я не вимикала телевізор. Ну то я пішла дивитись телевізор до себе в кімнату. А коли вернулася, вона була мертва.

— І того дня ви ввели їй звичну дозу інсуліну?

— Ага.

— Зараз ви впевнені, що ввели їй правильну дозу?

— Так, — твердо сказала вона.

— Зрозуміло. — Кевін удав, ніби щось занотовує. Він і справді написав: «Видається настороженою», — але розумів, що право на такий настрій має будь-хто в її становищі.

— Беверлі, дозвольте мені одразу перейти до суті. Нічого, якщо я зватиму вас Беверлі?

— Мене ж так звати.

— Так. Дозвольте перейти до суті справи, щоб не гайнувати вашого часу. — Вона кивнула, з підозрою примружившись. — Ви знаєте щось таке, через що можна було б запідозрити містера Ротберґа? Наприклад, бачили, як він після того, як ви пішли, заходить до спальні дружини?

— Ні. Я зразу пішла до себе в кімнату. Я ж казала.

— Ага. Ви знаєте про знайдений у кімнаті містера Ротберґа запас інсуліну. Ви можете якось пояснити, чому він там був?

Вона заперечно хитнула головою.

— Беверлі, ви, напевно, знаєте, що містер Ротберґ зустрічався з кимось поза шлюбом.

— Ну да.

— Місіс Ротберґ теж це знала?

— Ага.

— Вона коли-небудь говорила про це з вами?

— Ні. Вона була леді до самого кінця.

— Тоді звідки ви знали, що вона знала? — швидко запитав він, перейшовши на тон і поведінку, до яких вдавався під час перехресних допитів.

— Повинна була знати. До неї заходили інші.

— І ви підслухали, як хтось розповідає їй, говорить про це з нею?

Вона завагалася.

— Ви, звичайно, не шпигували, та я певен, що, працюючи неподалік…

— Так, я часом чула розмови.

— Ясно. А може, ви коли-небудь підслуховували — звісно, ненароком — діалог на цю тему між містером і місіс Ротберґ?

— Тобто чи сварилися вони через це? Ні, я не чула, але багато разів заходила до неї в кімнату одразу після того, як він виходив, і бачила, що вона якась смутна.

— Ага. — Кевін трохи посидів, дивлячись на