Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук

— Ви кулю при ньому не знайшли?

— Ні. Треба буде попросити Шпакову, щоб уважніше обстежила його вбрання, якщо ще не віддала ганделесам[78].

Комісара покликали, він вийшов. Я вирішив обстежити кабінет професора. Жодних цікавих документів не виявив. Зате знайшов у відчиненому сейфі, звідки викидали у вогонь папери, пачку стодоларових купюр. Мабуть, тисяч п’ять. Ну, не лишати ж їх невідомо кому.

Батяри чекали мене біля входу і кинулися обіймати.

— Ну, Марцю! — кричав Пурцель.— Ми вже тебе не відпустимо. Гайда з нами до шинку, мусимо празникувати сесю акцію.

Я не мав сил сперечатися. Дорогою я поцікавився, звідки він довідався, що я у підвалі.

— Коли зачавсі той страшний гуркіт моторовий, дивлюсі — якась, чуєш, фест-кобіта шось моцується закинути у віконце. То ся відбиває від ґрат і падає. Я підбіг і питаю, шо то вона робе. А вона каже, жи там у тім льосі замкнули тебе. І треба тобі закинути пістолєт. Ну, я й закинув.

— І куди вона потім поділася?

— Її ґранатові забрали. То, видно, вона з тої самої компанії. Ти ї знаїш?

— Йо,— кивнув я.— Знаю.

Розділ чотирнадцятий

31 серпня 1939 року, четвер

Після нічної пиятики в шинку я спав до обіду, а щойно потім завітав до комендатури. Обух сидів набурмо­сений.

— Що ся стало? — запитав я.

— Та що… що… Ми мусили їх усіх відпустити. Окрім Клауса.

— Як?

— Ну так. Криївок зі зброєю ми не знайшли. Німецький консул влаштував скандал, і ми всіх їх відправили у вагоні до кордону.

— Геть усіх?

— Окрім Ірми й баронеси. Ці мали всі папери в порядку, і підстав їх викидати за межі країни нема.

— А що з Зябловим? Ви його не затримали у справі Коса?

— Звісно ні.— Роман відмахнувся.— Ще не вистачало нам з Росією мати скандал. Жодних доказів і так нема. Єдиний свідок, псевдо-Каміла, мертва. Деккер теж. А чи є довіра словам професора й Ірми?

— Завдяки Ірмі я добув свого люґера.

— О! Яка потужна сила кохання! — зіронізував він.— Але врешті можемо зосередитися на маніякові. Сьогодні увечері випускаємо кілька заманок.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що дівчата будуть прогулюватися після восьмої вечора вулицями. За ними буде стеження з вікон.

Раптом до моїх вух долинуло гучне щебетання — таке саме, яке я почув у підвалі вілли.

— Батяри? — здивувався я.

— Звісно! Знаєш, нам дуже сподобалося оте батярське щиглювання. Мусимо і наших агентів навчити. Зараз, власне, відбуваються перші уроки. Цього разу батяри знову зголосилися нам помогти.

— А то як? — здивувався я.

— Видиш, одна з офір… тота Сабіна виявилася небогою твого кумпля Швелєра. Ну і тепер вони свій талант щиглювання застосують при вистежуванні маніяка.

— Але як тепер з тою теорією пана Германа?

— Ти про іменинників? Все й далі грає.

— А то як?

— Швелєр розповів, що вона мала два імені — Сабіна й Текля. Батько-єврей назвав її Сабіною, а мама-­українка — Теклею. У Сабіни іменини двадцять дев’ятого, а в Теклі — тридцятого.

— Але ж… звідки вбивця міг знати це, якщо вона в ресторації використовувала лише перше ім’я?

— А от це нас теж дуже цікавить. Вбивцею, видно, є хтось, хто має доступ до документів.

— Хтось, хто міг збрехати, що має презент від брата.

— Сабінин брат виїхав до Палестини і пропав без­вісти. Хтось про це знав.

— Але що ж далі? Хто може бути наступною жертвою?

Обух в задумі погладив підборіддя.

— Пан Герман наполягає, що треба відштовхуватися не від звуку, а від літери. Себто від літери «Y». Іменини Ясьміни задалеко. А от іменини Юстини — п’ятого вересня. Пишеться польською «Justyna», а німецькою — «Yustina».

— Гадаєш, ми вистежуємо німця?

— Ну, він же ж звертається німецькою.

— Але каліченою.

— Можливо, це якась говірка, що звучить так для нефахового вуха.

Розділ п’ятнадцятий

1–2 вересня 1939 року, п’ятниця та субота

Я прокинувся від галасу з вулиці, визирнув у вікно й побачив, що вся вулиця перегукується з вікон страшною новиною: війна! Я увімкнув радіо і почув, що Німеччина напала на Польщу. «Почалося!» — прошепотів я і став швидко вдягатися.

Відразу в голові закрутилося вихором: що маю робити? Куди бігти? Щодня запитував шимона, чи приносили мобілізаційну картку. Ні, не приносили. Не довіряють? У 1920-му довіряли, а тепер ні?

Запарив ячмінну каву, але хліб з сиром не ліз до писка. Відклав його і задумався. Але роздуми мої перебив делікатний стукіт у двері. Так могла стукати тільки жінка. Я відчинив. На порозі стояла Ірма з пляшкою віскі і бляша­ною пушкою бразилійської кави.

Я навіть розкрив рота від здивування і забув його закрити, коли вона, підступно усміхаючись, граційно прошмигнула попри мене, увійшла до вітальні, поклала пляшку і каву на столик, потім сіла на канапу і закинула ніжку на ніжку, демонструючи звабний вигин ніг в прозорих панчохах.

Я зачинив двері й подивився на неї, очікуючи притомного пояснення. І воно прозвучало.

— Що, мій любий? Я тебе зуміла здивувати? Сідай і попустися. Тебе дивує мій візит? Не дивуйся. Моя пропозиція залишається в силі.

— Після того як ви мене замкнули в підвалі і, можливо, збиралися ліквідувати?

— Не мели дурниць. Ніхто тебе ліквідовувати не збирався. Тільки й усього, що посидів би ти до сьогоднішнього ранку. Який би почався для тебе так самісінько красиво, як і цей. Не дивися на мене очима вчителя алгебри. Краще налий. То ж я тебе врятувала. Мабуть, уже знаєш.

— Знаю. Я тобі вдячний,— відповів я, слухняно наповнив келишки, й ми випили.

— То ось про який день «Х» йшлося,— промовив я.

— Так. Вже бачиш, що я мала рацію? А тепер послухай мене. Те, що Польща буде розгромлена й окупована,— нема сумніву. Будь-який опір безглуздий, і ні тобі, ні загалом українцям нема сенсу в цю забаву впрягатися.

— Нас і так вилучили з неї, не надіславши мобілізаційних карток.

— Ну, ось бачиш, як вас оцінили. Але якщо ти гадаєш, що Галичина опиниться під німцями, то дуже помиляєшся. Скажу тобі те, чого ти не можеш знати. Двадцять третього серпня було підписано угоду між Рейхом і Совєтським Союзом про поділ Польщі. Отже, за два тижні тут будуть не німці, а рускі.

Я не знав, чи їй вірити, але ймовірність такої угоди могла мати підстави після того, як ідея антигітлерівської коаліції провалилася.

— І яка твоя пропозиція? — запитав я.

— Спробуй викласти у своїй газеті таку ненав’язливу думку, що не варто українцям втручатися у німецько-польську війну. Це марна витрата сил, які вам ще згодяться.

— Запізно. Мій «Новий Час» закривається. Завтра ви­йде скорочене останнє число, і воно вже заповнене. Зосталася лише одна газета «Діло».

— Тоді я раджу тобі й твоїм друзям тікати звідси на Захід. Найкраще це робити в напрямку Румунії. Бо коли прийдуть рускі, буде всім дуже несолодко. Особливо державним службовцям, зокрема суддям, прокурорам, поліції та кадровим офіцерам… Так що й Обуха попередь. Газетярів теж не помилують. Ти ж бо не раз писав про сталінський терор, про Голодомор… Згадають і твої захоп­люючі рецензії на «Пекло на землі»[79]…