Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук

— Так, любий, я читала майже все, що ти друкував. І останній твій репортаж про танцівниць теж. Надзвичайно цікаво.

— Дякую. А в тебе які плани? Будеш тікати?

— Я тепер офіційно працюю в німецькому консуляті. Мене все це ніяким чином не торкнеться. Що з маніяком? Ви наблизились до розгадки?

— Лише трохи.

— Розкажеш?

— Ні. Чому це тебе цікавить?

— Просто так…— знизала вона плечима.— Чим це в тебе смердить?

Я принюхався. Пахло ячмінною кавою.

— Ти п’єш ту гидоту? Ось маєш — справжня кава. Завари, будь-ласка, а ту вилий. Мені три ложечки. Цукру не треба.

— А я й не п’ю з цукром, а з медом.

— З медом? Які чудесні відкриття ще мене очікують! — Вона усміхнулась, не зводячи з мене очей. Потім зітхнула: — Душно в тебе…— І, заки я заварював каву, стягнула з себе сукню, зоставшись лише в білизні і панчохах.

Я слабка людина, тому не опирався інстинкту — взяв її на руки і заніс у ліжко. Ми обоє були нестримні і божевільні, лопотіли одне одному все, що виринало на язику, захлиналися цілунками і не думали про війну. Але війна думала про нас. Вона насувалася все ближче.

Коли ми лежали на розбурханій постелі, попивали каву і віскі й мовчали або гомоніли на далекі від війни теми, ополудні пролунав у небі глухий шум, який поволі тривожно наростав. Ми кинулися до вікон і побачили німецьку ескадру, що летіла високо над нами, скидаючись на величний ключ срібних птахів. Летіли вони в напрямку головного двірця трійками — посередині бомбардир, а обабіч мисливці. За кілька хвилин бомбардири стали знижуватися і на висоті 200–300 метрів скидати бомби. А потім різко набирали висоту і знову займали своє місце в трійці. Бомби розтинали повітря з гучним свистом, а відтак усе здригалося від страшного вибуху. Все це тривало зовсім коротко, і раптом настала мертва тиша. Зо­всім мертва. Здавалося, все живе, разом із пташками, зачаїлося, запалося під землю, перечікуючи це жахіття.

Протилетунська сирена обізвалася щойно через кілька хвилин після того, як уже все затихло, викликаючи у львів’ян тільки обурення. Та й було чого.

— Ну, то ж треба,— промовив я.— Цілими місяцями перед тим привчали нас, що маємо робити на випадок ворожої атаки, демонстрували місця, де можна ховатися, випробували різні види сирен, а тут нам доводиться пережити велике бомбардування без найменшого попередження! І то ополудні!

— Ось бачиш,— сказала Ірма.— Що з того, що Конарський завдяки тобі довідався про день «Х»?

Я увімкнув радіо. Бомби впали на будинки в околиці вулиці Пєрацького[80], за кількасот метрів від двірця та на залізничні майстерні. Наступні атаки бомбардирів уже попереджувало ревіння сирени, люди встигали ховатися до підвалів, бо бомбосховищ у Львові не було. Але потужні бомби пробивали нерідко весь кількаповерховий дім аж до пивниці, і тоді гинули всі, хто там шукав захисту. В одній пивниці люди подушилися, коли бомба розірвала газові рури, а гори цегли загородили всі входи, в другій людей затопила вода з розірваних водогонів.

Мовби передчуваючи останні щасливі й безтурботні дні, ми з Ірмою всю п’ятницю і суботу віддавалися бурхливим любощам, в яких не було ані сліду справжніх глибоких почуттів, а були тільки жага любові і бажання забутися, спати, бачити фіялкові сни і не прокидатися в цьому страшному непередбаченому світі.

Час від часу я вмикав радіо, і ми слухали новини. Але не чули нічого втішного. На шпальтах газет війна дала про себе знати другого вересня. Повідомлялося про бомбардування багатьох польських міст, про збиття шістна­дцятьох німецьких літаків.

У суботу ми вирішили пообідати в місті, пішли на Ринок до «Атляса» і з подивом побачили давній Львів з тлумами перехожих на Академічній, зі столиками під дашками, де мирно собі сиділи люди і частувалися, а з вікон лунала музика. Не пропали ніде й вуличні співаки, а з ними і жебраки. Львів ані на хвилю не перервав свого нормального життя. Ось продзвенів трамвай, яким керувала молоденька моторова, продзвенів колією, яка ще зранку була пошкоджена бомбами. Ніщо не здатне вивести Львів з рівноваги. Живемо далі.

Розділ шістнадцятий

3 вересня 1939 року, неділя

За вже узвичаєною звичкою Ірма зникла з самого ранку, залишивши мене в ліжку. Коли я продер очі, побачив на столі записку: «Любий Марцю, коли мене моцно запрагнеш, телефонуй до консуляту. Твоя Ірма».

Того дня я ще її так моцно не запрагнув. В комендатурі все ще не було новин стосовно маніяка. Дівчата й далі швендяли вечорами під пильним оком батярів та агентів, і всі в поліції мали сподівання на 5 вересня, шукаючи Юстин серед фордансерок та повій. Це не було простим завданням, бо майже всі вони вживали різні імена. У всіх рестораціях сиділи агенти, вже не по одному-двоє, а щонайменше четверо. Для цього залучили студентів, кожен з яких мав у презент по дві гальби пива — одну від ресторації, другу від поліції.

— Ромку,— промовив я до комісара, коли ми зосталися самі.— Німці з совєтами уклали пакт. Галичина дістанеться руским.

Він поглянув здивовано на мене.

— Ти вже здався?

— Ще ні. Але маю сумнів, що втримаємо ту армаду. Та ще й з обох боків.

— Нікому не кажи, бо обірвеш,— застеріг він мене.— Поляки зизом дивляться на українців, відправляють паками до Берези Картузької. Навіть священників і черниць, обзиваючи їх «коровами». Вони все ще вірять у ­перемогу. Можливо, небезпідставно, якщо Англія і Франція по­чнуть рішуче діяти. А може, й Америка.

— Ти начитався газет? На жаль, усі ці красиві новини мають мало спільного з правдою. А нам треба пам’ятати, що рускі таких, як ми, арештують насамперед, як і всіх державних службовців та військових старшин.

— А це ти вже встиг з Ірмою поспілкуватися?

— Як ти здогадався? — усміхнувся я.

— А що тут здогадуватися! Я слухав німецьке радіо. Вони те саме сказали.

— Вони сказали щось про пакт?

— Ні, але обіцяли полякам лояльний режим. І що коли не підкоряться, то отримають совєтську окупацію. Ну і далі те, що й ти, про державних службовців і таке

інше.

— Що будеш робити?

— Служити. Що ж іще? На фронт мене не послали. Не довіряють. Директор навіть порадив тихенько піти у відпустку, але Конарський мене захистив. Займаюся тепер винятково нашим душієм.

— Але поступу нема.

— Нема,— зітхнув Обух.— Чекаємо.

Задзеленчав телефон. Обух підняв слухавку і відразу простягнув мені. Телефонувала Рося.

— Ага, я так і знала, що застану тебе тут. Хочу запитати, чи не пішов би ти зі мною до кіна?

— Дівчинко,— сказав я.— Йде війна.

— Так, я знаю. Але дуже хочеться заковтнути ще тамтого мирного життя. То як?

Її голос бринів, як пісня, мені хотілося його слухати і слухати.

— До якого ти хочеш кіна? — поцікавився я.

— До «Альґамбри».

— А що там?

— «Вбивство в Монте-Карло».

Я розсміявся.

— Щоб я скис, коли не про маніяка… Дуже актуально.

— Всі хвалять…— відповіла вона злегка ображеним тоном.

Ми домовилися на четверту.

— Йди, йди,— махнув рукою Обух.— Не скоро така нагода випаде.

Обом було сумно. Я обняв його і поплескав по плечах. Ми знову через двадцять років біля розбитого