Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук

Наступний дзвінок був від агента Рачка — той теж повідомив про Ірму і «майбах», і теж телефонував з Погулянки.

— Може, це нічого не означає, а може, щось і означає,— промовив пан Герман.— Ірма, вочевидь, має домовлену зустріч.

— Все, їдемо туди,— скомандував Обух.

До авта сіло нас четверо: комісар, пан Герман, капрал Радомський і я. Ми швидко промчали вулицею Кохановського[83] і виїхали на Погулянку. Там у затінку побачили пані Шпакову і нашого агента. Вілла по той бік вулиці була закутана плющем, вікна щільно зашторені, світло ледь-ледь пробивалося з вузеньких щілин. «Майбах» стояв на подвір’ї. Довкола панувала тиша.

— Хто був у машині? — запитав комісар.

— Ірма і водій,— відповіла пані Шпакова.

— То водій Зяблова,— доповнив агент.— Вони вийшли з авта, цілком дружньо бесідуючи. В будинку вже хтось на них чекав, бо пробивалося світло.

— Власне, в нас нема поважної причини думати, що це «майбах» душія,— промовив пан Герман.

— Нема,— погодився комісар.— Але ми можемо знайти причину, щоби підкрастися і послухати, що там відбувається.

Ніхто не заперечив, і ми рушили до будинку. Фіртка була замкнена. Я вийняв відмикачку і швидко здолав замок. Опинившись попід вікнами, почули шамотняву, що долинала зсередини,— щось грюкало, переверталося. Пролунав жіночий скрик, потім чоловічий. Знову гуркіт.

— Що ж, нам пора,— сказав комісар.

Ми підбігли до дверей, однак вони були зачинені. Тут відмикачки не помогли. Радомський попрохав його підсадити до вікна. З одного удару він вибив шибу пістолетом і, не вагаючись, в когось вистрілив та вскочив усередину. За ним ми підсадили й агента. Знову залунав гуркіт і чоловічий крик. Голос капрала наказав комусь лягти на підлогу. Агент відчинив зсередини двері, й ми увірвалися в будинок.

На підлозі лежала зв’язана Ірма, вона мала синці на шиї та розбиті вуста, з яких текла кров. Неподалік скрутився бубликом високий кремезний чоловік, водій Зяблова. Мав пробиту кулею праву долоню. Ірму розв’язали. Я поміг їй піднятися і відчув, як їй важко втримати рівновагу. Скидалося на те, що вона геть п’яна. Однак вона все ж вирвалася від мене і з усієї сили копнула водія в голову, а потім знову опала на мої руки. Я підвів її до фотелю і посадив.

— Що тут трапилося? — запитав комісар.

— Ха! — тішився Радомський.— Як я його поцілив! Одним пострілом вибив йому з руки пістолета.

— Ти чудово списався! — похвалив його комісар.— Дайте Ірмі води.

— Оцей гівнюх… виманив мене з хати…— промовила Ірма, напившись.— Буцім до мене має якусь справу Зяблов.— Язик у неї злегка заплітався, вона важко дихала.— Я дурна… повірила. А тут він запропонував… зачекати кілька хвилин… мовляв, зараз Зяблов спуститься… і пригостив мене шампанським. Коли я випила, то за хвилю відчула запаморочення. І тут… він накинувся на мене і став душити. Я й зараз чуюся, наче геть п’яна. Я відбивалася, як могла… але сили мене покидали. Що за холєру він мені налив?

— Він був сам? — запитав пан Герман.

— Здається… Але не буду стверджувати, бо мені накинули на голову мішок і стали в’язати… Можливо, був ще хтось. Я чула запах цинамону.

— Хто був з тобою? — запитав у душія пан Герман.

Той пробурчав:

— Спочатку закурю, а тоді скажу.

— Кури,— дозволив комісар і подав йому рушника.

Водій підвівся, обмотав, сидячи, рушником руку і ви­йняв з кишені дзигарничку, а з неї папіроску. Капрал підніс сірника. Водій смачно затягнувся, загадково усміхаючись, потім швидко ще раз затягнувся і ще раз — якомога глибше. Разом із димом долинув до нас специфічний запах гіркого мигдалю, але було запізно — він звалився спиною на підлогу, а з його рота закублилася густа піна. Ще кілька разів сіпнувся і завмер.

Пан Герман вилаявся:

— Шляк трафить! Як же ж ми попалися! В папіросі був ціанід!

— Отруївся, скотина,— сказала Ірма не без вдово­лення.

— Коли ти їхала з ним у машині, чула цинамон? — запитав я.

— Ні. Тільки тут. Але зараз його не чути.

Ми обійшли весь будинок, зазирнули і в підвал, і на стрих, але жодних слідів таємничого другого, якщо він був узагалі, не знайшли. В підвалі, щоправда, було незамкнене вікно, кудою він міг чкурнути. Але «майбах» зостався на місці.

Мов на підтвердження наших роздумів почувся гуркіт мотора, і якесь авто на великій швидкості промчало у бік центра. Але то був не «майбах».

— Ч-чорт! — похитав головою комісар.— Треба було оглянути вулицю. Десь ще ховалося друге авто.

— І що тепер? — запитав капрал.— Можемо звітувати, що душія впіймано?

— Можемо,— кивнув комісар.— Хоча…— Він поглянув на мене.— А скоч-но до будки і зателефонуй Зяблову. Зараз тобі запишу його телефон.

— Додому?

— Звісно, що додому.

Він дав мені номер, я вибіг на вулицю. Будка стояла на розі. Я набрав комутатор, сказав пароль поліції та попросив, щоб з’єднали з помешканням Зяблова. За хвилю жіночий голос повідомив, що пана Зяблова нема вдома.

Напровсяк я попросив набрати номер Кисіля. Його доволі довго шукали. Врешті він узяв слухавку, і я почув його підхмелений голос:

— Гальо! Слухаю.

— Доброго вечора, пане Кисіль. То Марко Крилович.

— А-а, нічний репортер! А ви чого нинька не в мене?

— А що там у вас?

— Ну, та що — прощальний вечір. Мусимо ще останній раз поспілкуватися в приємній компанії, бо далі невідомо, як буде. Вам мали телефонувати.

— Мене не було вдома. А скажіть, чи пан Зяблов зараз у вас?

— Аякже! Як же ж без нього!

— А давно він прийшов?

— А того я вам не скажу. Здається, як і всі. То купа народу. За всіма й не встежиш. Фалюйте сюди. Треба розслабитися. Мені Мирося вповідала, що ви пережили. Винен вам фляшку доброго напою.

— Добре, але я хотів би упевнитися, що він зараз у вас.

— Але ж ви цваний! Гаразд, зараз гляну, зачекайте.— За хвилю він повернувся.— Кажуть, він у садку. Взяв купальний костюм і плаває в басейні. То я вас чекаю.

Я хотів попрохати його, щоб все ж таки пересвідчився, чи Зяблов справді у басейні, але Кисіль вже поклав слухавку. Я повернувся на віллу й переповів розмову.

— Кажуть! — перекривив Обух.— Чому ти не наполіг, щоб він пересвідчився?..

— Бо він кинув слухавку. До того ж уже був добре під хмелем.

— Мабуть, тобі варто скористатися запрошенням і побачитися з Зябловим.

З лазнички вийшла Ірма, вона вже встигла виблюватися з допомогою пані Шпакової і виглядала значно притомнішою.

— Отже, сьогодні ви могли стати черговою офірою цинамонового душія,— промовив комісар.— І тільки завдяки тому, що за вами відбувалося безперервне стеження, ви врятовані. Мусите бути вдячні пані Шпаковій і нашому агентові.

— Так, це дуже приємно — весь час перебувати під чи­їмсь пильним оком,— зіронізувала Ірма.

— Дихльорфеніламін,— сказала пані Шпакова, принюхуючись до келиха, з якого випила Ірма.— Він сильно збиває кров’яний тиск і зневолює людину. Але ця доза на вас не подіяла як належиться. Перед візитою до Зяблова ви щось вживали?

— Я випила горня міцної кави з коньяком.

— Це вам, безперечно, помогло.

Пан Герман кілька хвилин гортав свою незмінну книжечку, врешті підняв очі і задоволено