Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук

— Мені ні до чого. Ними цікавилася польська контррозвідка.

— Як і де їх було знайдено?

— Звідки мені знати? Їх знайшли комісар і Конарський.

— Марку, ви ж дали нам присягу! — нагадав він.— А отже, повинні казати правду. Питання звучить ще раз: як і де було знайдено плівки?

— Можете запитати ще й втретє, але я не знаю.

— Гаразд. Псевдо-Каміла, яку насправді звати Наталія Рознер, була коханкою Деккера,— продовжив професор.— Вона розповіла про ваш візит на віллу. Їй нічого не вдалося знайти, хоча й вона шукала плівки. Я знаю, що вони вже в руках контррозвідки. Мене цікавить, хто їх знайшов.

Я не відповів, а натомість запитав:

— То це ви її викрали?

— Не я особисто, ні. Скажімо так, наші люди. Викрали і допитали. Сумнівів у тому, що вона каже правду, нема. Бо допитували фахівці. З якими, можливо, я і вас познайомлю.

Це зазвучало як загроза.

— Судячи з того, як виглядав Деккер, фахівці у вас справді знають свою справу,— відповів я.

Він погордливо посміхнувся. Ірма глипнула на мене спідлоба й нічого не заперечила, підвелася, знову наповнила мого келиха і сказала:

— Марку, ми можемо бути або твоїми друзями, або ворогами. Мусиш вибирати. Пан професор щойно переповів мені розповідь Наталії. Зокрема про її фото в рамці. І цей епізод мені видався доволі цікавим. Ти віддав їй фото, а потім, коли вона ще раз зазирнула до того покою, то побачила розібрану рамку, що лежала на підлозі окремо від обох картонок. Тоді вона не зорієнтувалася, але потім запідозрила, що ти знайшов те, що шукав. Крім того, вона бачила, як ти щось вийняв з кишені і передав комісарові.

— Гаразд. Я знайшов конверт з фотоплівкою і віддав його комісарові. Це вже нічого не міняє. На цю пору вони повинні були розмінувати і конфіскувати все, що у ваших схронах.

— Ні, Марку,— сказала Ірма.— Тепер це вже наші схрони. Чи не так? — Я кивнув.— Тому ти можеш лише потішитися, що ми встигли їх переховати.

Які ж вони оперативні! — здивувався я.

— А що сталося з Наталією? Хто мені її підкинув до хати?

— Ми її передали товаришу Зяблову,— сказав професор.— Вони до неї мали свої питання.

— Ви передали її живою?

— Звісно! Ми ж не садисти. Вона була в цілком гарному стані. Жива й здорова. А якою вона потрапила до вас?

— Гола. Задушена. Без очей.

Проказуючи це, я стежив за їхніми виразами. Вони вдавали чи справді були спантеличені? Ірма навіть зблідла і поглянула на професора.

— Жах! — скривився той.— Треба поцікавитися у Зяб­лова, що там сталося. Вони її, мабуть, випустили, а бідолашка потрапила до рук маніяка…

— Яким чином ви її передали Зяблову?

— Він прислав свого водія,— відповів професор.

— І вона покірно сіла й поїхала?

— Ну… вона вже була така… втомлена, що опиратися не могла. Ні, не подумайте, що ми під час допиту над нею знущалися. Вона все розповіла добровільно. Просто це тривало кілька годин.

— Бідна дівчина. Вона жодними важливими відомостями не володіла.

Професор помахав мені пальцем:

— Не кажіть так! Вона знала, де схована валіза з коштовностями Альберта Коса.

— І де саме?

— Там, де й ви не раз бували. На Чарнецького. Кос звелів Камілі винайняти помешкання і перевезти туди валізу, цілком слушно остерігаючись людей Зяблова. Каміла зробила хитріше. Вона винайняла одразу два ­помешкання в тому ж будинку на різних поверхах. Вище поверхом вона сховала валізу. А потім повернулася до Коса, щоб помогти йому впорядкувати важливі папери.

— Звідки відомо, що все було саме так?

— Деккер звелів Наталії не спускати очей з Каміли. Вона слухняно ходила за нею як тінь і таким чином вистежила будинок на Чарнецького. А того трагічного вечора прилаштувалися на Круп’ярській під вікном у кущах і все чула. Зокрема й те, що Кос і Каміла збираються переселятися. Таким чином вона дізналася, чому Каміла їздила на Чарнецького і що саме було у її валізі. Пізно увечері до Коса завітав гість.

— Один? То був Зяблов? — запитав я з деяким су­мнівом.

— Один. Але ким він був, Наталія не могла сказати. Тільки й того, що молодий, високий, з енергійними рухами. Раніше вона його не зустрічала. Що відбувалося далі в будинку, вона не бачила, бо вікна були зашторені. Коли він прийшов, Кос зачинив кватирку. Тепер вона мало що чула. За кілька хвилин пролунала голосна сварка. А потім — два не надто голосні постріли і короткий розпачливий крик жінки. І знову настала тривала тиша. А відтак спалахнула пожежа. Коли вона почула гуркіт авта, яке від’їжджало, то вибігла і побачила, що двері відчинені навстіж, вогню в передпокої нема. Вона наважилася туди зазирнути. На очі їй потрапила жіноча торбинка на вішаку. Схопила її і втекла. В торбинці були ключі від помешкання на Чарнецького. Після цього Наталія пішла ночувати на Східну.

— В будинок Деккера…

— Так. Вона йому все розповіла. Промовчала тільки про валізу. Але Деккер підозрював, що Кос мусив десь ховати коштовності. Можливо, що в новому помешканні. Він звелів Наталії піти зранку на Чарнецького, поселитися там і чекати від нього вістей. А ще — придбати таке вбрання, в якому Каміла туди з’явилася, сховати волосся під відповідну перуку, вбрати чорні окуляри, капелюшок з широкими крисами і при зустрічі з шимоном розмовляти гаркавлячи. Наталія так і зробила. Старий шимон нічого не запідозрив. Але була одна проблема — вона не знала, котре саме помешкання винайняла Каміла. Тому сказала шимонові, що вивихнула руку, й попросила відчинити їй двері. І тут він запитав: «Котрі саме? Ті, що на першому, чи ті, що на другому?» Наталія не розгубилася і сказала, що обоє. Валіза виявилася поверхом вище.

— Чому ж вона, не маючи наміру ділитися скарбами з Деккером, не втекла, а шукала його? — запитав я.

— Все дуже примітивно. Деккер теж не був ликом шитий і відібрав у Наталії всі документи. Вона не могла нікуди виїхати.

— То от що вона шукала на віллі…— промовив я.

— Так. Шукала і не знайшла,— промовив професор.— Бо знайшли їх перед тим наші люди. На жаль, їхню увагу не привернула рамка зі світлиною… А Наталія, обстеживши валізу, вирішила залишити її собі. Однак треба ще було вициганити в Деккера документи. У валізі вона ви­явила цікаву папку з дбайливо виписаними розрахунками Альберта Коса з Зябловим та євреями. Скільки отримав Кос, скільки передав консуляту, скільки особисто Зяблову, скільки залишив собі. Все дуже детально — до останньої брошки чи бранзолетки, найменшого перстеника чи ланцюжка. Все там було запротокольовано і подекуди завірено підписами. Наталія вирішила виманити в Деккера свої документи взамін за цю папку. Вона поквапилася на Східну, переживаючи, щоб Деккер не зник. Але встигла ще його застати на місці. Деккер сказав, що залюбки віддасть їй документи, але тут їх нема. Просив зачекати днів два й, мовляв, сам привезе їй. Вона повірила і віддала папку. Коли Деккер побачив, що там, у нього загорілися