На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик
А після обіду до нього прийшли кутківчани й покликали з хати.
— Йди за нами! — сказав Хома Колотило, і в його голосі шкіргнуло залізо, що дуже здивувало Матвія.
— У мене дитя хворе, — спробував відмогтися, бо кепсько почувався після безсонної ночі.
— У жінки дитя, а не в тебе! — відітнув Хома й повів його на звикле місце, де грачиною зграйкою стовбичили кутківчани. Сонним поглядом Матвій обвів сусідів і побачив, що вони дивляться на нього, як собаки на впольованого вовка. Але гріха за собою не почував («може, пес поколошкав чиї—небудь гуси»), стояв спокійний. З натовпу вихопився Єсько, стрибнув, як заєць, вхопив щось на землі:
— Твоя рукавиця?
— Моя, — знизав плечима Матвій.
Єсько оглянувся переможно.
— Знайшли біля казанів.
— Яких казанів? — запитав Матвій.
— А біля тих двох моїх казанів горілчаних, мідних, які сеї ночі вивернуто і які опинилися на твоєму болоті Терехівщині, в комишах, — пояснив очевидне всім, і — на його погляд, — Матвієві також, — Колотило. Це був старий, але дуже міцний дід, з червоним, як буряк (але не від горілки) обличчям, таким же червоним носом у синюватих прожилках, довгими вусами та широкою бородою, шанований на хуторі й по сусідніх хуторах та селах, козак — дідич з роду — прадіду.
— Та ти що, Хомо К — карповичу, чемериці об'ївся чи з воза впав? — заїкаючись від обурення, вихекнув Колотилові в обличчя Матвій клубок білої пари. — Я що… не зміг би купити собі тих казанів?
— Не знаю, — налився кров'ю Колотило, ображений за чемерицю і воза. — Хто вас знає. Братеник твій, кажуть, чуже шарпає. Рукавиця твоя і казани в твоєму болоті. Учиняю винуватим.
— Вчиняю одказ, — рішуче заявив Матвій, — вину одводжу.
— А рукавиця? А слід як очистиш?
— Й не спробую. Дитина в мене хвора, і ми всі троє — я, Федора і Горпина — очей біля неї не зімкнули. Складемо присягу всі троє… Хоч у церкві. З хати не виходили…
Кутківчани переглядалися. Присяга на хресті та Євангелії — сам по собі одвід поважний.
— А Сидір, а під сусідки твої?
Трохим В'юн, котрий стояв на копі, сказав упевнено:
— У мене ченці мандрівні гостюють, я та Сидір допізна з ними розмовляли, разом спати облягайся, ми в хаті на соломі, Сидір — у комірчині, двері з неї тільки одні — в хату, якби він виходив — почули б. До мене ж рукавицю вчепити не можете, — й одвернувся.
Копа й далі зимно дивилася на Матвія. Зимно було в нього на душі, зимно в лузі. Гойдалися в інеї верболози з примороженими котиками, пускали за вітром пух торішні розтормошені, розшарпані качалочки, осоки зчорніли й вилягли, тільки очерети стояли стійко, руді, палені морозами, шорстко шелестіли на вітрі. Копівчани втоптували під дубом залежаний сніг, сварилися між собою. Згоди дійти не могли, бо й не було її. Капнув з дуба комусь на шапку торішній трухлявий жолудь і мовби поставив крапку.
— Пороблено!
— Хтось наводить на Журавку вину.
На тому стали копівчани, потягли по домівках. Матвій покинув копне місце останнім — аби не склали підозри, що втікає. Ішов і думав, що вже й сюди докотилися вісті про Супруна, либонь, долине чутка й до Чигирина, тоді й сам може втрапити на приціл підозри, не менше долягало — хто хоче підвести його під кару? Тицявся думкою в той бік, у інший… Чомусь випливло, як посилала учора увечері Федора по боброве сало Сидора… Він заспокоював її й погладив по руці. Й інші підозри соталися в клубок. Розум відкидав їх: Сидір зобов'язаний йому всім. А як він линув до нього, Матвія, хлопцем, як пишався ним перед іншими хуторянами! Повсякдень удвох у роботі: Матвій за плугом, Сидір поганяє воли. Удвох у нічному при багатті, вкриті однією киреєю. Матвій розповідав Сидору про війну, той слухав, розкривши рота. Мріяв про козацтво, про Січ, і Матвій обіцяв спорядити його туди з конем та зброєю, вчив стріляти, битися на шаблях, тільки відтягував Сидорів від'їзд на Січ — не вистачало в хазяйстві чоловічих рук, він — у канцелярії, під сусідки найперше пильнують свого.
Зледеніла стежка привела в двір, посеред двору вона розчахувалася на три, перша — у власний дім, друга — у вишняк до Трохима В'юна, третя в калини до Каленика Нишпорки. Пішов у ліву руку до хати Трохима В'юна, власне, його, Журавчиної хати, тієї, першої, яку купив з обійстям. Хата стара, похилилася на один бік, покрівля поросла мохом, димар розтріскався й чорнів, неначе обгорілий пень. Вліті ставитимуть нову. Якщо, звичайно, ніщо не завадить, збиралися будувати ще минулого літа. З минулого літа лежить на попідкладених обаполах ощеп, два дубові сволоки й підвалини.
Зайшов до хати, привітався з замурзаною в сажу Дунькою В'юнихою, яка роздмухувала під комином жар.
— Оце дивлюся… Сього літа безпремінно треба будуватися, — сказав.
В'юниха заторохтіла, показувала затеклі кутки, тріснутий трямок, Журавка покрутив головою, мовби й далі розглядаючи хату, штовхнув двері до кімнати — комірчини, там не було грубки, скільки натече тепла з хати — оте й усе. Влітку в ній спали Трохим з Дунькою, взимку, якщо траплялися гості, підночовували вони. В комірчині лише одне, в півтора лікті заввишки і в лікоть завширшки віконечко. Матвій обдивився підтрухлу раму: гвіздки, які тримали її, повихитувані. Повихитувані недавно чи давно? Може, сам В'юн влітку виймав раму?
Хотів запитати В'юниху — не одважився. По тому може статися… Може статися лихо. Він не бажав його будити. Хотів миру та тиші…
Одначе підозра не полишила його. Ставав нитковим, скрадливим, дратівливим. Стежив за Сидором. Примічав, як дивиться той на Федору, як розмовляє з нею, і підозра його розбухала. Рятувався роботою. Вона чигала на нього, як голодний вовк на зайця. Після відзимків настала теплінь, весна йшла навально, розтали сніги, прибутні води затопили
