Маґнат - Галина Василівна Москалець

своєї, і розсталися ми з ним у гніві, та я вірив, що голос крові почуємо, і він, і я. Вдачі мій Володимирко був сумирної, але в тихому болоті чорти водяться. Я се помітив, коли він кинув мені спересердя, що не поталанило вам, батьку, доробитись, як інші дороблялися, що ж то за служба така. Як йому скажеш, бо ж не розуміє дурне, що служив я добре, але кланявся мало. Зі злими був добрий, з брехливими — правдивий, з хитрими — щирий. Тому й подала мені Фортуна долю залізними пальцями, а не золотими. (АК: У «Розмові Геркулеса з Фортуною» остання описується як пані, в якої одна рука з золотими пальцями, а друга — з залізними.)

Вдалось мені побачити панича мигцем, як проходив він через трапезну — хлопчина в чорній одежі з опущеними очима. Розгублене сплакане сиротя, а не маґнатський син. З ним був пан Пшерембський, тримав хлопця важкою рукою за плече, але не щоб захистити, а притиснути до землі, щоб вітром не підхопило і не віднесло кудись, бо може знадобитись. Все-таки наступник Гербурта, останній в роду. Ніхто, окрім мене, здається, не зауважив їх, бо не почали плескати язиками.

Я з’їв кусень хліба, свіжого і пахучого, випив кухоль узвару. Хотів скуштувати риби солоної, але подумав, що вночі пити захочеться. Помітив я шляхтичів, що постили, як і я, були вони нетутешні, і не волинські. З Мостиськ, здається, приїхали, зі двору. (АК: У Мостиськах Ян Щасний поставив урядувати чимало русинів, що дуже обурювало деяких поляків.)

На другий день після церковної служби пішов я шукати маршалка добромильського, щоб побачив він, що я не втік, слова свого не порушив. Трапив мені на очі, коли бесідував з якимось пишно вбраним череватим паном, що наче півень виглядав серед вбраних у чорну одежу людей. Не хотів підходити, заважати. Ет, як треба буде, сам знайде.

Аж тепер потепліло, трава полізла, дерева заворушились. Зранку пташка мені під вікном співала «цінь-цінь», як у дзвоник дзвонила. І наспівала. Послали по мене. Я аж втішився. Ліпше відбути зараз, аніж тинятися по замку, де мене ніхто не знає і не пізнає в мені парсуну небіжчика. Бідні шляхтичі мене обходять, бо вознісся я над ними, як осот над пшеницею, а багаті знають, що після похорону на мене чекає забуття. Знали б вони, що мені, аби пошвидше відбути сю екзекуцію душевну. Нізащо б не здогадався, що маю стрітися не лише з маршалком, а й з кравцем ясновельможного. Крутили вони мене на всі боки, обдивлялися, хитали головами, я вже думав, що зараз скажуть:

— Ні, пане-брацє, ти нам не підходиш!

Я й сам знав, що ясновельможний був дебеліший і ширший в плечах, та й лице мав кругліше.

— Чи ж не казав я панові, щоб пильнувався? — став докоряти мені маршалок. — Жупан теліпається на панові, як на жердці. Чого пан так змарнів? Не годують добре?

— Великий піст нині, — сказав я, і обидва так перезирнулись, ніби ніж в серце батьківській вірі встромили.

— При чім тут піст?! — визвірився маршалок. — Яке мені діло до панової схизми? Ясновельможна вдова хотіла подивитись на пана, що я їй покажу?

Мені аж жижки затрусились, коли я се почув. Сама ясновельможна! Мав я страх перед нею. Князівна як-не-як. Ми в себе дивились на них знизу. Ми на землі, а вони над нами високо-високо. Кравець, певно, помітив, що я пополотнів, і пробурмотів:

— Але, з другого боку, вашмосць, худого можна зробити повним, а от з повного худого — вже ні.

— Про що се ти, Мартине?

— Плечі й боки можна намостити. Я вже й достеменно не пам’ятаю, як виглядав ясновельможний перед кончиною, бо ж знаєте, що я більше тут та в Мостиськах мешкав.

— Шляхті не треба видіти, яким пан Гербурт був перед кончиною, а лиш як виглядав у ліпші часи.

«Коли ще ті ліпші часи були, — подумав я. — Спершу рокош, тоді в’язниця, тоді два роки під арештом в Добромилі, а далі щораз гірше. Буває, що чоловікові на початку життя всміхається Фортуна, пестить золотими пальцями, а потім вдуріє і щипле залізними, доки не замордує на смерть. А буває ще гірше: як змалку, так до останку — лихо за лихом, лихом поганяє».

— Коротка ж у тебе пам’ять! — мовив спересердя маршалок і відчинив двері до сусіднього покою, за яким були ще одні двері, а там, у простінку, портрет Яна Щасного, що раніше був у Боневичах. Ми опинились у святому місці — кабінеті ясновельможного, супроти якого кабінет в Боневичах був коміркою для покинутого сироти. Он і ті скрині, що їх привіз секретар, хай спочиває в мирі, бідака. Я став перед портретом. Дійсно, моя борода була коротша. Я бачив колись інший портрет, на якому Гербурт не мав бороди, лиш вуса, за сарматським звичаєм. Чого від мене хоче пан маршалок? Я ж не брат ясновельможного єдиноутробний.

— Чи є така одежа, як на портреті? — спитав маршалок, добре пооглядавши портрет. — Як ні, то треба шити.

— Жупан мусить бути, — почухав носа кравець. — І пояс. А чоботи нехай пан поміряє. І той перстень, що на портреті, тепер на небіжчику. Тре інший.

Невдовзі принесли оберемок одежі, змусили мене міряти тут таки.

— Чоботи не муляють?

— Трохи.

— Має пан ногу, як у хлопа, — пробурчав під ніс маршалок. — Підеш, Мартине, з ним до шевця потім. Має бути все, як на портреті.

— А хіба не будуть портрет на блясі малювати? — поцікавився Мартин.

— Пощо? Сей у костелі повісимо.

— А хіба ясновельможна не захоче мати в домі сей портрет?

— Ще невідомо, кому дім дістанеться!

Ох і лютий же чоловік, той маршалок! Видно, не з тої, що треба, ноги встав. І раптом я почув коло себе порух і дзвінкий голос:

— Забирайтеся геть! Геть!

Я аж підскочив. Ми й не помітили, що за стосами книжок, картин з Боневич був син Гербурта.

— Вашмосць, що ти тут робиш? — отетерів маршалок.

— То ви що робите в кабінеті мого вітця?!

Мені стало страшенно встидно, що панич чув усю цю розмову від початку до кінця, і що він мене бачить в одежі свого батька. У руці панич тримав книжечку «Наука добромильська». Там ще було написано, що то він її написав, хоч і не міг, бо три роки тому був геть малий. Але, певно, отець з ним радився, збираючи окрушки думок римлян і греків, додаючи дещо і свого. Певно, сиділи в кабінеті голова до голови, бесідували. А