Маґнат - Галина Василівна Москалець
У Добромилі не бракувало шляхетських вдів, що їхні мужі полягли в московській авантурі чи в битвах з турками, або від руки сусіда, але мені наче одрізало. Пару разів ходив до однієї, аби відчути, що я ще чоловік, а не чернець, але се інша річ: всі так роблять. Та й та жінка мала іншого на мислі.
Боявся я з цієї причини стрічі з ясновельможною Гербуртовою, щоб не відчула мій голод тілесний, бо то ж такий встид для мене. Усе навколо брунькувалося, парувалося, любилося, і навіть у замку, завинутому в чорні покрови, і челядь, гості знемагали від тілесної спраги і вдовольняли її в покоях, комірках та закапелках. Хтось вмирав, хтось народжувався, і часом мені здавалось, що я вже близько від розгадування великої загадки, що набридливою мухою кружляла по Добромилі. Ет, не такі розгадували — не розгадали. Чим ти дуриш собі голову, чоловіче? Тут треба не любомудрієм займатися, а пильнувати свою шкуру, щоб не обсмалити коло вогню. Хутко згорів секретар ясновельможного, хто тепер його й згадає. Тільки я, і лиш тому, що не можу забути ті перлові кульчики, які він беріг для нареченої і продав мені, коли вирішив порвати з усім мирським. Згадаю і серце щемить, що так по-дурному згинув. Не можна вірити нікому, хто тримає владу в сьому світі. Їм — беззаконня, нам — закон. Так вони чинять і будуть чинити, бо як інакше втримати кривду. Для них що Стах з його перловими кульчиками, що я — лиш камінь, який можна відкинути з дороги.
Нарешті все було готове. Чоботи й сорочку мені нові пошили, під жупан клоччя намостили. Тільки персня ще не було — не знали, який дати. Стрій у мене був добрий, старосвітський, хоч у коморі ясновельможного було повно одежі заморської, яку я б постидався носити. Коли я у все те парадне вбрався, то стало мені душно й тяжко, ще й у покої напалено. Я хотів подивитися на себе в люстро, але воно було запнуте чорною хустою. Бороду мені підрівняв замковий цирульник. Не знаю, де подівся той з Боневич. Думаю, що він вже далеко: ніколи не вгадаєш, що помислять вельможні пани. І знову мною крутили, вертіли, але то було ніщо порівняно з тим, що я мав невдовзі пережити. Досі я бачив ясновельможну тільки здалеку, в костелі чи в замку, в жалобному строї, що робив її ще більш недоступною. Та не се мене тривожило, бо я звик триматися якнайдалі від маґнатів, а те, що тепер я ніби заступав її чоловіка, чуючись при цьому злодієм. Коли все ж траплялось бути неподалік від неї, то її очі знаходили мене всюди й під машкарою скорботної вдови бурхало полум’я образи й ненависті. Не на мене — на цілий світ. Не належала княжна Заславська до тих білоголових, що покірно терплять авантури мужа, а до тих, хто ще й намовляє їх чинити. Якби не вона, що зродилася в православному гнізді, говорили між собою шляхтичі, не було б ні церкви у Мостиськах, ні монастиря в Добромилі, ні суперечок з біскупами та єзуїтами. Мав би за жону ревну католичку, а не прибрану, може, й доля в Гербурта була іншою. А були такі, що твердили: від книжок чорних помутніло в голові старости мостиського та вишенського, вичитав там щось таке, чого в житті поштивого чоловіка не повинно бути. Їм то що, а мені дивитись їй у очі й обливатись потом в одежі небіжчика. А ще коли дух Гербурта невидимий блукає по покоях, все бачить, все чує, але не може нічого сказати.
І от повів мене маршалок не до покоїв удови, бо се було б непристойно, а в кабінет ясновельможного. Я помітив, що там скрині посунули в кут, звідки вискочив пару днів тому молодий Гербурт, і що сховатися там тепер нема де. Перед тим мене нарядили в найбільш підхожу одежу, щоб була, як на портреті, навіть шапку соболеву мав я на голові, що тиснула на скроні, і я чув, як жила б’ється. Стали ми чекати ясновельможну. Кожен переживав за своє. Маршалок хотів догодити Гербуртовій, а я просто бажав, аби швидше скінчились мої муки. І муки новопреставленого Яна Щасного. Се ж його душа не може вгомонитися, не може піти, доки тіло не поховають. Зараз кожна думка, кожне слово і порух живих затримують ясновельможного на сім світі.
Гербуртова вдова залишила за дверима слуг, не привела сина. Щодо панночок, то й мови нема: можуть мене настрашитись. Хоча ліпше, аби перестрашились зараз, а не на похороні.
По тому, що прийшла вона сама, я здогадався, що не певна в собі, боїться чогось. В руках мала згорнуту білу хустину, що не цілком пасувала до жалобного строю. Ніби в останню хвилю вхопила її, коли виходила. Не звертала уваги на крісло, що їй підсував запопадливо маршалок, від неї віяло чимось солодким й нудким, якимись заморськими пахощами, без яких вельможні пані не можуть обійтися, але запах був давніший, не зовсім свіжий, певно, жалобна одіж довго була замкнена в скрині, чекаючи сумної нагоди. Вона так подивилась на мене, що я забув уклонитись, зрештою, чи варто. В сю мить я не був Северином Никловським, з голови у мене вилетіли всі спогади про попереднє життя й життя мого роду. Я був як та глиняна лялька, що її легко розбити й розтоптати на череп’я. Врешті Гербуртова сказала:
— Може бути!
Голос в неї був сухий, деренчливий. Моє серце завмерло, а потім з натугою сіпнулось раз, другий. Напруга спала, я навіть поворухнувся. Те саме зробив і маршалок, що стояв збоку, нахиливши голову для поклону. Але я не вклонився, бо погляд удови велів, аби я стояв штивно. Ся пані вміла себе тримати. Вона встигла поставити між мною й собою мур, і навіть сльозинки не зронила. Але се не означає, що їй теж було
