Маґнат - Галина Василівна Москалець
Маршалок замість того, щоб перепросити, огризнувся:
— Не добре підслуховувати чужу розмову. Мушу про се доповісти ясновельможній матері.
— Хоч зараз, але щоб ноги твоєї не було в кабінеті мого вітця. Тепер се мій кабінет!
Я був свідомий того, що, діставши такого щигля по носі від молодого господаря, маршалок вимістить свою лють на мені й кравцеві. Щоправда, Мартин уже щез, а я не мав куди дітись, мусив витерпіти все це до кінця. Маршалок рядив при дворі від самого дня смерті Гербурта, та ще й був змучений, бо все мусив підтримувати сам. І ще почув смак влади, хоч мудрий чоловік мав би думати, як йому далі вдержатись при дворі. Та якщо маршалок боневицький з невеликого двору спромігся на маєток, то калитка добромильського маршалка напевно втричі більша. З торбами не піде, се очевидно.
— Вашмосць, прошу заспокоїтись. Слуги почують! — вже тихше мовив маршалок, не тому, що боявся. Такий і чорта не настрашиться, не те що отрока. І за ним буде останнє слово.
І маршалок, задерши носа, вийшов. Може, навіть пішов до ясновельможної скаржитись. Ми лишились удвох. Наді мною вже вдосталь познущались нині, гірше вже не буде. Та й стало мені цікаво, що ж відчуває до парсуни отця цей хлопець. Чи я для нього пусте місце, чи почуває він огиду. Мені на тім чомусь залежало. Я знав, усе, що діється оці місяці, ніколи не повториться, а час покаже, якими пальцями вхопила мене Фортуна — залізними чи золотими.
— А пан чого не йде? — спитав мене Ян Лев. Видно, тяжко дався йому той крик. Я помітив, що шию має замотану хустиною. Отже, слабував на горло.
— Хотів би перепросити вашмосць за те, що став він свідком такої недоречної бесіди. Для того, хто щойно стратив найдорожчу людину, се як ніж у серце…
Я затнувся, бо не був певний, що підібрав правильні слова.
— Говори, пане, далі!
— Ясновельможний стратив отця ще в молодшому віці, а відтак потребував опікуна, й отримав найліпшого. (АК: Опікуном Яна Щасного став його дядько, канцлер Ян Замойський, великий політик і непересічна людина, який відкрив дорогу юнакові у світ великої політики. Помер 1605 року.)
Ще гірше вийшло. Кат його маму знає, як втишити цього молодика.
— Маршалок мені не опікун! Як він сміє вриватись до мого кабінету?
— Я певен, він нічого не знав про те, що вашмосць має ключі. Якби ви одразу з’явилися нам на очі, то певно згодилися, аби кравець і пан маршалок роздивилися портрет.
— Щось я пана не розумію, — набурмосився панич, — на чиєму ви боці — моєму чи пана маршалка?
— Не хочу, аби пан подумав, що я прагну комусь догодити. Хотів би виглядати справедливим. Я тут чоловік чужий і не маю жодного інтересу. Як прийшов, так і піду. Мене волею-неволею призначили парсуною в жалобній церемонії, і хоч то завелика для мене честь і недостойний я, але не смів відмовитись.
Не знаю, чи зрозумів він мене, радше ні, бо ми з ним не одного поля ягоди. Я лиш прагнув загасити вогонь, щоб не перекинувся на мене. Вже недовго лишатися мені в Добромилі, але зараз найтяжчий час. Всі дратівливі, змучені, одне на одному злість зганяють.
Хлопець примовк, певно, думав над моїми словами. Я бачив, що то добра дитина, знав, скільки довелось йому витерпіти. І тікав з родиною до Львова, щоб сховатися там, і на очах його закували отця в кайдани й повезли до Кракова, і ледь сиротою не став. (АК: Після поразки під Гузовом Гербурт з родиною переховувався у маєтку тестя Януша Заславського на Волині, в Трайкурах. 18 липня 1607 року був узятий в полон гетьманом Жолкевським і в кайданах відвезений до Кракова. Двір тоді спалили. Страти Гербурт уникнув завдяки краківському маршалку Мишковському, який скористався правом меча, тобто поручився за нього. Його каяття теж виглядає на гру, бо інтриг він не полишив і після того, як був звільнений. Невідомо, як він пояснював свої вчинки синові, та чи й пояснював взагалі. Якщо не пояснював, то невизначеність могла психічно дезорієнтувати хлопця.) Тепер на його плечі впадуть всі клопоти ясновельможного.
Панич раптом закусив губу і сказав:
— Не тримаю більше пана. Я ще хочу тут посидіти.
Я вклонився і вийшов. Ху! Аж спітнів. Маю щастя, а то міг би трапити на щось значно гірше — на великий гонор. Кажуть, що в ясновельможного з молодих літ було гонору забагато. Чинив завше супротивно від того, що від нього чекали. Але се ще з якого боку на се дивитись. То ми, прості шляхтичі, можемо упокоритись, а маґнатським синам се ганьба. От і мусять поковерзувати, покомизитись. Аби тільки не задуже.
XXV
З того дня моє життя стало ще примарнішим.
Я мчав кудись, наче віз, пущений з гори, і недалеко вже був той час, коли мав врізатися в тин чи булькнути в ополонку. У мене не було ні хвилі спочинку. Мною вертів кравець, смикав швець, маршалок приводив мене на оглядини різними особами, перш ніж поставити перед очі ясновельможної, яка мала остаточно сказати, чи годжуся я на парсуну небіжчика. Бо хто краще знає мужа, ніж його жона? Його образ береже вона не рік і не два, а часом і до скону, як обставини не змусять вдруге стати під вінець.
Через рік мого удівства сватав мені одну молодицю мій товариш Хведір. Він так усе хитро обставив, що я не міг викрутитися. Дай, думаю, подивлюся спершу, а силою мене ніхто не оженить. От ми поїхали до неї, землю ледь припорошив перший сніжок, стужавіла вона, наче по каменю їхали. Хведір сказав, що та удова, його родичка, не знає, в якій ми справі. Не сподобається — ніхто й не довідається. Пристати до законної жони ліпше, ніж жити з ласки невістки, казав він, та й дітей вона не має і навряд чи буде мати, все твоєму Володимирку дістанеться, як будете шануватися, звісно. А я не знав, що рана моя сердечна присохла, але не зажила.
Слуги, що їхали попереду, сховались в лісі, щезли з виду. І раптом я побачив, як край дороги стоїть моя небіжчиця
