Маґнат - Галина Василівна Москалець

— А жиди?

— Про жидів окрема розмова. Лізьте за мною. Ляди не зачиняйте. Ніхто не прийде, а хоч би й прийшов, скажу, що показував підземний хід.

— А хто пильнує монастир?

— Я пильную нині. Ліпше однак, аби вас не бачили тут. Я помітив, що отець ігумен скоса на вас позирає, чого б це?

— А, то певно через те, що я спитав його про Слугу з Добромиля.

— Ага. Якби я знав, то попередив би. Ліпше не вимовляти навіть при ньому сього імені.

— Слуга з Добромиля був кумом на хрестинах в Терновій. Я теж там кумував.

— Ясно, — буркнув чернець. Видно, йому теж не хотілось говорити про Слугу з Добромиля.

Я роззирнувся при світлі ліхтаря. Пахло сирою землею у широкому проході, сяк-так обкладеному брусами. Стеля була досить висока, однак мені вже забракло повітря і я ледве стримався, щоб не закашлятися.

— Ходіть за мною.

Я йшов більше за ліхтарем, що похитувався з боку на бік. Недовго. Ліхтар зупинився, і отець Василь потягнув на себе дверці у стіні, затерті глиною, й увійшов перший. Звідси дихнуло на мене вогкістю і цвіллю. То була комірка чи щось таке. Чернець повісив ліхтар на кілок і прикрив дверці. Поки ліхтар гойдався, погрожуючи погаснути в цьому земляному склепі, я встиг перечепитись об щось і мало не впав. То була діжа з застоялою водою, а довколо неї кавалки глини чи череп’я-сирцю. Ага, ще купка зогнилої соломи в куті. Мені враз не стало чим дихати, бо дірку, що підводила повітря до комірчини, певно заткало снігом. А якби стеля обвалилась?

Хоч я й не виказував здивування, на якусь мить мені здалося, що в отця Василя якісь недобрі наміри, бо наче й мудро говорив, але в той же час і немудро, обравши для своїх одкровень чужого чоловіка. А що як, майнуло в мене у голові, заманивши Гербуртовим ім’ям, він вимагатиме якоїсь помочі чи навіть спробує підбурити на щось лихе? Недарма говорив щось про чорнокнижників.

— Подивились, пане? Ходім тепер назад.

Добре, вирішив я, треба робити все, що він каже, аби лиш вийти надвір, хоч там і завірюха.

Коли ми вже підійшли до драбини, я не втримався і шпигнув ченця:

— Ну добре, ви сховаєтесь, а тим часом монастир спалять. Хто ж буде боронити храм Божий?

Отець Василь лише засопів і поліз перший, а я хутко за ним, бо мало що. Він закрив за нами ляду, посунув на неї візок, а тоді сказав до мене:

— Сідайте на ковбицю й послухайте, що я вам повім.

Коли я сів, сподіваюсь, не надовго, бо снігом замітало з-під дверей, він мовив:

— Не думайте, мені ся комірка така сама неприємна, як і вам. Але мусив її показати, щоб ви повірили у те, про що я нікому не розповім. Про цю комірчину знаємо лиш я та ігумен. І знав ще дехто, але вже не розкаже нікому…

Те, що отець Зеновій знає також, мене втішило. Як-не-як, чоловік він твердий у вірі й тямущий.

— А хто, ви вже, певно, здогадались. Замолоду ясновельможний пан Гербурт жив у Празі, був на службі і в його королівської мосці. (АК: А точніше, в 1590-91 роках у складі дипломатичної місії як секретар Зиґмунта III.) Саме тоді місто перебувало у великій тривозі. Гебреї під орудою одного рабина (АК: Його звали Махараль Єгуда Бен Бецалель, і був він головним рабином Праги.) зліпили з глини чоловіка Голема. Щоб він ожив, треба вложити йому до уст папірець з чарівним словом. Той чоловік не слухався Божого розказу, лиш свого господаря, або й нікого не слухав. Він ходив по місту й робив, що хотів, великий безлад чинив…

— Хіба може таке бути? — обурився я. — Жидівська віра не дозволяє ні малювати, ні різьбити чоловічу подобу. Се кожен знає, бо їхня божниця коло самої ратуші в Добромилі стоїть, близько костелу.

Я зразу пригадав муху, яку сотворив рабин супроти сотвореної мною, бо то ж я сотворив муху зі слова «смерть».

— Таки зліпили подобу чоловічу, а потім оживили словом «правда».

— То все байки, отче!

— Бігме! — отець Василь перехрестився. — А потім щось пішло не так, і ляльку глиняну розбили…

— Ну добре, — мовив я нетерпляче, бо здогадувався вже, що робило череп’я в комірці, але хотів переконатись, що правда моя. — Де та Прага, а де Добромиль!

— Слухайте і більше не перебивайте! Один час ясновельможний, підбурюваний хорунжим львівським Миколаєм Гербуртом, братом стриєчним, що пересварився з юдеями, вирішив виселити своїх, добромильських, а потім враз перемінив гнів на велику милість. Дозволив збудувати велику синагогу і навіть додав привілеїв. Може, вам се прикро чути, але після вежі краківської, де Гербурт відсидів майже два роки, щось з ним почало діятися. Ви ж знаєте, що Еразм Гербурт із Сусідович був не при собі, і Ян Щасний вважався його опікуном. У вельможних панів кров з часом псується. У темниці ясновельможному в голові збаламутилось. То старці якісь йому ввижались, то голоси причувались, то хотів утекти через комин, але застряг… (АК: Щодо втечі, то Гербурт радився з Марціном Астрологом із Клодзька, написавши йому листа. Той порадив йому тікати через комин.)

Усе це я чув не раз, але вперше з уст духовної особи, простого ченця, що, певно, й читати не вмів, а брався говорити про нещастя ясновельможного без належної поваги. Я хотів піти, але отець Василь пришпилив мене поглядом до ковбиці.

— А ще король заборонив полишати Добромиль під страхом смерті, від’їздити від нього не далі, як на сім миль. Більша, але така сама клітка. І от покликав до себе ясновельможний добромильського рабина і став намовляти його зробити Голема. Рабин йому одмовив, бо Голем не може служити християнам, подих дає йому гебрейське слово. Тоді Гербурт прийшов до нас з великими дарами й великими обіцянками захистити нашу обитель від уніатів та католиків. Як він вмовив отця Зеновія на те, не можу сказати, думаю, хитрощами. Покликали мене і наказали зліпити чоловіка з глини, а я в миру помагав покійному отцеві в гончарнім ділі, тому й до мене звернулись. Я подумав, що Гербурт хоче дізнатись, який з мене майстер, бо по костелах ставлять статуї святих, тож я би пригодився ясновельможному, що так дбає за наш монастир. Мені тут було добре. Місце видавалось благим, часом я бачив ангелів, що літали над горою. Брати теж бачили, а дехто навіть чув їхній спів. Не здивувало мене і те, що мусив я ліпити