Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

Удосвіта треба було розлучитися. Ось тут і починається найзабавніше. Цій анемоні здавалося, ніби вона залишила свої двері напіввідчиненими, але ми виявили їх замкненими, а ключ був ізсередини. Ви не уявляєте собі відчаю, з яким віконтеса сказала мені: «Я загинула!». Не можна заперечувати, що було б забавно залишити її в такому становищі. Але чи міг я стерпіти, щоб жінка загинула через мене, не погублена мною? І чи міг я, подібно до звичайних людей, підкоритись обставинам? Значить, потрібно було щось придумати. Що б ви зробили, чарівний друже мій? А ось як учинив я – і з цілковитим успіхом.

Я незабаром переконав її, що злощасні двері можна виставити, але тільки наробивши при цьому багато шуму. Тому я – щоправда, не без зусиль – умовив віконтесу здійняти пронизливий крик, нібито вона пойнята жахом, нібито на неї напали «грабіжники», «вбивці» і тому подібне. Ми умовилися, що при першому ж її крику я зламаю двері, й вона відразу ж кинеться на своє ліжко. Ви й уявити собі не можете, скільки часу знадобилося на те, щоб остаточно переконати її навіть після того, як вона вже погодилася. Довелось, одначе, піти на це, і при першому ж ударі двері піддалися.

Віконтеса добре зробила, що не стала витрачати часу, бо в ту ж мить віконт і Врессак опинилися в коридорі, та й покоївка теж кинулася до кімнати пані.

Лише я зберіг холоднокровність і зміркував, що потрібно загасити нічник і скинути його на підлогу: адже ви розумієте, як безглуздо було б зображувати панічний жах, коли в кімнаті горить світло. Потім я почав лаяти чоловіка та коханця за їх летаргічний сон, запевняючи, що крики, на які я поспішив, і зусилля, яких я доклав, аби зламати двері, тривали ніяк не менше п’яти хвилин.

Віконтеса, що виявила в ліжку всю свою мужність, досить добре підспівувала мені та присягалась усіма святими, що в неї в кімнаті був злодій. Більш правдивими були її запевнення, що ніколи в житті не відчувала вона такого страху. Ми почали всюди нишпорити, нічого не знаходячи, але тут я звернув загальну увагу на перевернутий нічник і висловив припущення, що, без сумніву, винуватцем усього переполоху та страху був щур. Мою думку було підтримано всіма, і після декількох звичайних жартів із приводу щурів віконт перший повернувся до себе в кімнату й улігся, попросивши дружину мати в майбутньому справу зі спокійнішими щурами.

Врессак, залишившись із нами наодинці, підійшов до віконтеси і з ніжністю сказав їй, що це – помста любові, на що вона, дивлячись на мене, відповіла: «Ну, вочевидь, любов була, мабуть, дуже розгнівана, бо вона помстилася жорстоко. Проте, – додала вона, – я знемагаю від утоми і хочу спати».

Я перебував у найблагодушнішому настрої, і тому, перед тим як ми розійшлися по своїх кімнатах, заступився за Врессака і домігся примирення між коханцями. Вони поцілувались, а потім обоє поцілували мене. Поцілунки віконтеси були мені вже байдужі, але мушу признатися, що поцілунок Врессака утішив мене. Ми разом вийшли з її кімнати; він іще довго сипав подяки, а потім ми попрямували кожен у своє ліжко.

Якщо вам здасться ця історія забавною, можете не тримати її в секреті. Після того, як потішився я, треба ж, щоб інші також своє отримали. Зараз я маю на увазі пригоду, але, можливо, незабаром те ж саме ми скажемо і про її героїню?

Прощавайте, мій єгер уже цілу годину чекає. Ще мить, аби послати вам поцілунок і пораду передусім остерігатися Превана.

Із замку ***, 15 вересня 17…

Лист 72

Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж

(Переданий тільки 14-го)

О, моя Сесіль! Як я заздрю Вальмону! Завтра він вас побачить. Він і передасть вам цього листа. Я ж, потерпаючи в розлуці з вами, як і раніше, животітиму в горі та жалю. Подруго моя ніжна, подруго моя, пожалійте мене за мої страждання й особливо за ті, що я заподіяв вам. Бо через них я і втрачаю мужність.

Який жах для мене бути винуватцем вашого нещастя! Якби не було мене, ви жили б безтурботно та щасливо. Чи прощаєте ви мене? Скажіть, ах, скажіть, що прощаєте. Скажіть мені також, що любите мене, як і раніше. Мені треба, щоб ви це повторювали знову і знову. Не те щоб я сумнівався, але мені здається, що чим ти впевненіший, тим солодше чути, коли тобі це повторюють. Ви любите мене, правда ж? Так, ви любите мене всією душею! Я не забув, що це були останні слова, які я від вас чув. Як глибоко запали вони в моє серце, як глибоко вони закарбувалися в ньому! І з яким захопленим трепетом відгукнулося воно на них!

Та ба! У цю мить щастя я був нескінченно далекий від того, щоб передбачати жорстоку долю, що чекала на нас. Пошукаймо ж, моя Сесіль, якими б засобами нам її полегшити. Якщо вірити моєму другу, для цього досить, щоб ви поклалися на заслужену ним довіру. Признатися, я був засмучений тим, що у вас начебто склалася про нього неприхильна думка. Впізнаю щодо цього упередження вашої матінки. Лише підкоряючись їй, я протягом певного часу уникав цього люб’язного чоловіка, який нині робить для мене все і, врешті-решт, прагне з’єднати нас тепер, коли ми розлучені вашою матінкою. Заклинаю вас, мила подруго моя, дивіться на нього прихильніше. Подумайте, що він мій друг, що він хоче бути і вашим, що він, можливо, поверне мені щастя побачити вас ізнову. Якщо аргументи ці не переконають вас, моя Сесіль, значить, ви любите мене не так, як я вас, значить, ви любите мене не так, як любили раніше! Ах, якщо коли-небудь ви менше любитимете мене… Але ні, серце моєї Сесілі належить мені, воно моє на все життя, а якщо мені судилися муки любові нещасної, то постійність його принаймні позбавить мене тортур любові невірної.

Прощавайте, чарівна моя подруго. Не забувайте, що я страждаю і що лише від вас залежить зробити мене щасливим, абсолютно щасливим. Згляньтеся на поклики мого серця і прийміть найніжніші поцілунки любові.

Париж, 11 вересня 17…