Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

пристойного георгіанського особняка в Оксфорді: «Монтґомері і Мітчел. Юридичні та комерційні послуги». З його вікон не відкривався вид на Темзу, проте її присутність відчувалася у кожній кімнаті. Ба навіть у кожній шафці й шухляді, бо клієнтура цієї адвокатської контори складалася переважно з тих, чиї ділові інтереси були безпосередньо пов'язані з рікою — від Оксфорда і на багато миль угору за течією. Сам містер Монтґомері — ані човняр, ані рибалка, ані аквареліст; насправді він проживав рік за роком, навіть не дивлячись у бік ріки. Та без перебільшення можна стверджувати, що містер Монтґомері жив із неї і дихав нею. Для нього образ Темзи пов'язувався не з водяною стихією, а з сухим паперовим потоком грошей; частину цього потоку містер Монтґомері щороку переправляв на власні банківські рахунки, і був дуже вдячний річці за це. Він щодня складав договори про перевезення вантажів й обговорював зі своїми клієнтами вміст позичкових листів, а коли випадало зайнятися рідкісною та цінною справою щодо форс-мажорних обставин, його серце сповнювалося радістю.

Опинившись на сходах, Вон поклав палець на дзвінок, та не став одразу натискати. Стояв і бурмотів сам до себе.

— Амелія, — промовив він, трохи вагаючись. А потім повторив, можливо, надто голосно: — Амелія!

Вону постійно треба було повторювати це ім'я, бо вимовляння пов'язувалося для нього із подоланням перешкоди, тож від надмірного зусилля воно звучало дещо штучно навіть для його власних вух.

— Амелія, — втретє повторив він і, сподіваючись, що цього разу наче вийшло непогано, натиснув кнопку дзвінка.

Вон письмово попередив про свій прихід, тож на нього чекали. Йому відчинив двері та допоміг зняти пальто той самий хлопець, що й два роки тому, коли він звернувся сюди щодо викрадення дочки. Тоді хлопець був молодший і розгубився, не знаючи, як поводитися перед хвилями страшенної скорботи й болю, які випромінював цей відвідувач. Охоплений сильними почуттями, Вон усе ж відчув потребу підбадьорити хлопця: то не його провина, що він не знає, як спокійно дивитися у вічі безумцеві, який щойно втратив єдине дитя. Тепер же цей юнак, який, хоч і підріс, та все-таки залишався хлопчиком, цілком добре зберігав спокійну ввічливість, поки приймав від Вона пальто та вішав його на гачок. Утім, коли обернувся, то більше не міг себе стримувати.

— Які чудові новини, сер! Про таке хоч книгу пиши! Уявляю, які ви з місіс Вон раді!

Узагалі, між клієнтами «Монті і Мітч» та хлопчиками на побігеньках не було заведено ручкатися, але такий то вже був день, та й хлопець випромінював таку щиру радість за нього, що Вон не пручався, коли його схопили за руку і з ентузіазмом потрясли.

— Дякую, — промимрив він. І навіть якщо в тому, як він прийняв це сердечне привітання, і був якийсь недолік, то хлопець його не помітив і, широко усміхнений, провів містера Вона до кабінету містера Монтґомері.

Той привітав його з професійною сердечністю:

— Як добре знову бачити вас, містере Вон. Мушу зізнатися, тепер ви маєте значно кращий вигляд.

— Дякую. Ви отримали мого листа?

— Так, звичайно. Підсувайте ближче стілець і розповідайте мені геть усе. Але спочатку, може, склянку портвейну?

— Не відмовлюся.

Вон побачив свого листа на столі у Монтґомері. Насправді відомостей у ньому небагато — той мінімум, який він був здатний передати словами. Але тепер, побачивши свій лист розгорнутим і, найімовірніше, ретельно дослідженим, Вон засумнівався, чи не було у ньому інформації більше, ніж йому хотілося. Почерк у нього був ясний і чіткий, такий легко читати навіть догори ногами, і поки Монтґомері шукав окуляри, декілька написаних учора фраз впали чоловікові в око: «Дитину знайшли… Дівчинка тепер перебуває під нашою опікою… Можливо, у зв'язку з цією справою знадобляться ваші послуги…» Тепер він розумів, що чоловік, який перебуває на сьомому небі від щастя через повернення єдиної дитини, так не писатиме.

Перед ним опинилася склянка. Він зробив ковток. Спочатку вони, як справжні бізнесмени, обговорили портвейн. Вон розумів, що Монтґомері не стане першим торкатися цієї теми, але він навмисне тягнув паузу, щоб Вон почав її заповнювати.

— Я усвідомлюю, що у вчорашньому листі недостатньо повно описав нещодавні події і не висвітлив ті аспекти, з якими мені буде потрібна ваша допомога, — почав він. — Деякі речі краще обговорити віч-на-віч.

— Згоден.

Монтґомері кивнув так спокійно, ніби власне чекав такого повороту подій. Хоча містерові Монтґомері було приблизно шістдесят, обличчя мав гладеньке, мов у немовляти. Практика незворушного обличчя, яка упродовж сорока років провадилась у цьому кабінеті, призвела до атрофії тих м'язів, що мають сіпатись і напружуватися, щоб передати сумнів, занепокоєння, підозру. Відтак обличчя стало непроникним і на ньому зафіксувався один-єдиний вираз — постійна та безадресна привітність.

— В Оксфорді мешкає один молодик, який заявляє — принаймні я думаю, що він цілком може заявити, що батько цієї дитини — він. Дружина, яку він покинув, померла у Бемптоні, а місцезнаходження його дитини наразі невідоме. Його дочка на ім'я Еліс приблизно такого ж віку, та й зникла приблизно в той самий час, коли знайшли, — до горла підступив клубок, та Вон був до цього готовий, — Амелію. Через цей прикрий збіг виникла своєрідна невпевненість…

— Невпевненість?

— На його думку.

— На його думку. Що ж. Добре.

Монтґомері продовжив слухати з тим само виразом порожньої люб'язності.

— Той чоловік — його звати Армстронг — давно не бачив свою дружину та дитину. Отже, йому складно одразу визначити, чи то насправді його донька.

— Тим часом ви, як я розумію, цілком упевнені, — погляд Монтґомері нітрохи не змінився, — в тому, що ця дитина — ваша?

Вон проковтнув клубок у горлі.

— Звісно.

Монтґомері доброзичливо усміхнувся. Він був надто добре вихований, щоб тиснути на клієнта щодо сумнівного твердження.

— Отже, ця дитина — ваша дочка.

Для пересічного вуха це прозвучало б як беззаперечне твердження, але Вон уловив тут нотки сумніву.

— Це… (знову клубок)… Амелія.

З лиця Монтґомері не сходила усмішка.

— Немає жодних сумнівів, — додав Вон.

Усмішка нікуди не ділася.

Вон відчув, що має якось додати своїм словам ваги.

— Материнський інстинкт не обдуриш, — виснував він.

— Материнський інстинкт! — вигукнув Монтґомері. — Немає нічого простішого! Звісно ж, — нагадав він із тим само виразом обличчя, — право опіки над дитиною належить батькові, але все-таки материнський інстинкт! Ніколи не помиляється!

Вон зробив ковток повітря і взяв себе в руки.

— Це точно Амелія, — промовив він. — Я знаю.

Монтґомері, зі своїми кругленькими щічками та вільним від зморшок лобом, поглянув на нього.

— Чудово, — погідно кивнув він. — Чудово. Що ж, я маю