Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс

І правим вухом поклав голову на плаху. Ліве око велике і червоне, з набухлими прожилками востаннє прощалося зі світом цим. Кат у чорному мішку на голові, зі здоровенною сокирякою – слава тобі Господи, що хоч гостра, позбавить зайвих мук, – підходить до нього.

– Заплющуйся, – милостиво радить приреченому.

Мить, і сокира злетіла вгору в дужих руках ката, натовп як в одні груди охнув, і голова генерального судді, що чомусь враз зробилася такою маленькою і неприкаяною, покотилася, червоно бризкаючи кров’ю…

Іскрі відрубали голову швидко і легко – шия в нього була маленька й худа, і голова поскакала, як м’ячик, наче кажучи людям здивовано: «І зовсім не боляче… Я не встиг і збагнути, що помираю, як уже й помер… Цікаво, куди я потраплю – в рай чи в пекло?»

Після страти почалася – навіть з якоюсь аж поспішністю, – літургія [14], і доки вона тривала, обезголовлені тіла страчених лежали розкидані абияк на голій землі, зарослій споришем, лежали, наче викинуті на ганьбу.

Батуринці намагалися не дивитися на страчених, але якщо хто випадково й зиркав на них – очі самі в той бік вернули, – то поспіхом хрестився і хутчій ішов причащатися «тілом і кровію Ісуса Христа». Себто хлібом і вином, як то й годиться робити під час літургії. Лише якась згорблена, маленька, як підліток, бабуся, спираючись на костур, підійшла до тіл і якоюсь бадилиною одганяла від них мух, що вже гули й вилися над тілами.

Тим часом кат, знявши чорний мішок з прорізами для очей, причащався одним із перших. Випивши з чаші вино – «кров Христову» – облизався, довго плямкав, наче пробував на смак, що ж він щойно спожив, – на нього ніхто не звертав уваги. Та й чого звертати – служба така в чоловіка. Комусь же треба й голови одрубувати.

Священик, дебелий козарлюга в облаченні, то голосно співав, то щось скоромовкою бурмотів, а люд раз за разом старанно хрестився, наче намагався позбутися якогось гріха.

Служба тривала довго, а коли закінчилася, обезголовлені тіла козаки поклали в гроби з неструганих дощок і вйокаючи на гнідих, повезли страчених на місцеве кладовище, де й закопали обох старшин в одній ямі, нагорнули зверху горбик і поставили якусь подобу хреста з двох збитих цурпалків.

Ні імен, ні дат на хресті не було – на тім світі, мовляв, розберуться, що за одні до них прибули, а на цьому вони у Борщагівці нікому не потрібні, тільки завдали зайвого клопоту мирним поселянам, а з них вистачить і своїх покійників. Їх он скільки зібралося, що кладовище вже чине більше за село…

16 липня гетьман Мазепа доповів царю про виконання вироку. Рідні та члени сімейств, страчених за наказом Петра I зазнали репресій, їхнє майно конфіскували, дружин взяли під варту. (Любов Кочубей, опинившись в хурдизі, рвала на собі одяг і кричала, що вона не винна, то все чоловік натворив, а вона ні при чім, забувши, що не хто інший, як вона нацьковувала чоловіка проти Мазепи і таки нацькувала його.)

Одночасно з доповідною на ім’я царя гетьман Мазепа надіслав листа канцлеру Головкіну, прохаючи його «оказать милость семействам казненных и отдать женам и детям Кочубея та Искры отобранные имущества, понежа многие наипаче духовные докучают мне многими прошениями, дабы и жена Кочубеева и дети их, и жена Искрина могли без жадной беды и скорби в домах своих проживати спокойно и мирно и своих имений употреблять, понеже мужи их за свое преступление смертную же казнь восприняли».

Але навіть посилання на духовних осіб не допомогло: з канцелярії канцлера відповіли в тому дусі, що його «прошение, направленное на имя канцлера, оставлено без последствий».

Своєю владою, якої в нього вже й не було, гетьман України якось зумів звільнити з-під варти лише дочку Кочубея Мотрю, яка, плачучи, вийшла з буцегарні і пішла, низько звісивши голову, не бачачи світу білого. А куди йшла і сама не знала. Та й чи не все одно куди йти, як місця на землі, була вона певна, їй уже не було.

Багато хто в Батурині шушукався, що це, мовляв, Мазепа, аби відомстити Кочубею, що той не віддав за нього своєї дочки, скарав на горло свого генерального суддю (а за компанію з ним і полковника Іскру, його швагера). Про те, що тоді в Борщагівці всього лише було виконано наказ царя Петра «обезголовити донощиків і очорнителів імперії», ніхто й не згадував.

До Мазепи ці лихослівні чутки, як повернувся до Батурина, доходили, але йому було тоді все одно, що про нього думають.

Мотрононька люба і все ще кохана, і все ще єдина для нього у всьому світі білому, не йшла йому з мислі. Розумів, у якому стані опинилася дівчина, і що вона теж винуватить його у смерті свого батька, але зарадити нічим вже не міг.

Та повагавшись, вирішив – будь-що-будь, – послав своїх людей до Мотрі, але дівчина, вбита горем, зачинившись у спорожнілім батьковім будинку, навіть не відчинила дверей… Виправдовуватись перед дівчиною, що наказ про страту її батька давав не він, а цар сусідньої держави, який повновладно керує ще й Україною, не став. Все одно дівчина не повірить його клятвам. Для неї вбивця її батька він, гетьман Мазепа. А чий він виконав наказ – що з того…

І в посрібленій голові Мазепи добавилося сивин, вуса, вже білі, обвисли.

Ночами, як і тоді, в Борщагівці, не спав, курив люльку біля відчиненого вікна… Часто блукав ночами в садку (батуринці шепотілися, що в гетьмана «щось не теє лучилося з головою») і тихо намугикував:

Ой чого ти, – дубе,

На яр похилився?

Ой чого, козаче,

Не спиш, зажурився?

Сам же собі й відповідав піснею:

Гей, мене чарують

Зорі серед ночі.

Не дають заснути

Серцю карі очі.

Вихід бачив лише один:

Гей, лети, мій коню,

Степом і ярами.

Розбий мою тугу

В бою з ворогами.

Додому Любов Федорівна Кочубей, вона ж колишня суддиха, повернулася сама не своя – ніби вона і не вона. Її наче вітром принесло, вихором закрутило в будинку.

Мотря чула, як мати носилася в покоях, хряпаючи дверима та чимось гуркала-грюкала, розігнала прислугу (а та при чім?), кричала, що вона «докаже… тій… покаже, де раки зимують», і, зрештою, все тим же вихором увірвалася до кімнати дочки.

– Ага, ось де вона…