Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс

Для борщу звичайно заквашували червоний городній буряк і використовували як його, так і квас. Для смаку додавали сироватку чи маслянку (рідину, яка залишалася після виготовлення сиру й масла), а в особливо урочисті дні забілювали сметаною.

Гостроти борщу додавав червоний стручковий перець, особливо поширений на півдні України. Борщ готували з квасолею (Середнє Подніпров’я, Полтавщина, Поділля), на Півдні додавали злегка підсмажене борошно, пшоняну або гречану кашу (затирали борщ), а на Полтавщині – галушки.

На Поділлі для закваски борщу готували спеціальний квас із запарених житніх висівок – грис. На крайньому заході борщ варили дуже рідкий, лише з буряками, заправляючи засмажкою, а для кисло-солодкого смаку додавали сік свіжих вишень або яблук. У піст борщ варили без сала та м’яса, лише на олії, проте намагалися додати до овочевої юшки гриби, в’ялену, сушену або смажену рибу.

Червоний борщ широко вживали не лише як повсякденну обідню страву, але й на Різдво, весілля, хрестини, поминки.

Другий різновид борщу – щавлевий, зелений, або весняний. Його варили з молодим щавлем, кропивою, лободою, листям городнього буряка, засмачуючи юшку круто звареним яйцем і сметаною (сироваткою, маслянкою). Так само, як і червоний, щавлевий борщ у піст готували без сала, м’яса, на олії, з грибами та рибою.

Третій різновид борщу – так званий холодний (холодник) – готували виключно влітку. Молодий городній буряк варили, різали соломкою, заправляли квасом-сирівцем, сироваткою (маслянкою, сметаною), додавали зелень петрушки, цибулі, часнику, по можливості круто зварене яйце. Це був сирий борщ, оскільки варили (та й то окремо) лише буряк. Їли охолодженим, нерідко з вареною картоплею замість хліба.

Спосіб приготування щавлевого і холодного борщу зберігся до наших днів майже без змін. Червоний же борщ отримав для закваски порівняно нові продукти – свіжі помідори, томатний сік, соус або пасту. Ці додатки поступово витіснили буряковий квас. На Півдні почали додавати до борщу солодкий перець-ротунду (Українська минувшина. – Київ, 1993).

В основі назви села Борщагівка може бути й борщівник, лікарська трава, інша назва – ведмежий кріп. Росте борщівник на луках, по берегах річок, біля доріг, на пустищах, бо – невибагливий. Їстівний. Листя і стебла використовують як приправу до борщів. Від цього й назва села – Борщагівка. Певно, там було – та й нині є, – багато борщівників, а тамтешні селяни вміють варити смачний борщ.

Як і в тій, що у Вінницькій області, де й стратили Кочубея та Іскру. Її адреса: Вінницька, область, Погребищенський район, с. Борщівка, вул. Іскри та Кочубея, 39, Борщівська сільська рада.

Село лежить на річці Росі та її притоці Оріховатці, за 25 км від райцентра, населення – 1025 чоловік. Борщівській сільраді підпорядковані населені пункти Коржиха та Скибинці. В селі – середня школа, як водиться, клуб, бібліотека, пологовий будинок, медпункт…

Перші поселенці тут з’явилися після монголо-татарської навали.

У довідниках навіть зазначається середня висота над рівнем моря – 204 м.

У давні часи Борщагівка (разом із селами Скибинці, Кур’янці та Муромолівка) належали князю М. Вишневецькому.

З 1847 року село входило до Сквирського повіту і було власністю графині Ганни Мнішек. (У 1900 році Борщагівка вважалася – тимчасово, правда, – єврейським містечком, де проживали 1853 сини Сіону.)

Оце і є та Борщагівка (нині Вінницької області, а не під Білою Церквою), де влітку 1708 року під час російсько-шведської, так званої Північної війни Петра I та Карла II неподалік від села стояв військовий табір українського гетьмана Івана Мазепи. Тут і були страчені (ледь чи не показова страта) високопоставлені особи того часу – Василь Кочубей та Іван Іскра. Через 200 років у центрі села їм встановлено пам’ятний знак.

При в’їзді до села – це хоч і на Вінниччині, але на самій межі Київської області, – стоїть на узбіччі кам’яний хрест. Там нікого не поховано, там 295 років тому стратили Кочубея та Іскру, там стояли плахи, на які засуджені й поклали свої голови під сокиру ката…

Дорога мимо кам’яного хреста в’ється до мальовничого села. Як одна газета писала, село заслуговує пензля художника. Всюди сади, між ними тече звивиста річечка, верби.

Як ото в Поета:

Село – і серце одпочине.

Село на нашій Україні —

Неначе писанка село.

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади; біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво. А кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром…

Сам бог витає над селом…

Такої думки про своє село були і борщагівці, хоч цих рядків і їхнього автора тоді ще й на світі білому не було. Та Борщагівка була й тоді писанкою. На нашій – але вже тоді не своїй, – Україні.

Але… Як писатиме – теж згодом – один російській поет, «горе горькое шлялось по свету и на наше село невзначай набрело…»

Набрело горе і на Борщагівку – вже стоять посеред села дві плахи, а біля них походжає небачений у тих краях кат. І вже везуть приречених, яким – людям, людям, не йняли віри борщагівці, – мали повідрубувати голови, як ніби вони їм були непотрібні.

Борщагівці були і налякані, й обурені водночас – за віщо тих нещасних – Кочубея та Іскру – смертю каратимуть? Що написали щось там проти Мазепи? Овва! Написали. Але ж не вбили його. А написане на папері – то таке… Що плітки в селі. Та якби пліткарям відрубували голови, то вже б і люду на землі не зосталося. Але цар незнаної їм Москви наказав писак скарати смертю. І для цього вибрали їхнє село – чим воно провинилося?

Минуть роки, десятиліття. Нині в центрі села біля церкви – п’ятиметровий обеліск із чорного мармуру. Свого часу його поставили на могили страчених старшин – спочатку вони були поховані в Борщагівці, на місці страти. (Це їх пізніше перезахоронять у Києві, в Лаврі.)

Чому саме в Борщагівці їх стратили? Існує місцева легенда: злочинців прийнято було страчувати під час заходу сонця (всіх інших – задовго до вечора). Це Борщагівка, коли, мовляв, процесія рухалась і опинилася на її шляху якраз в акурат під захід сонця. Насправді ж тоді під селом своїм обозом і табором стояв гетьман Іван Мазепа. Але так чи інак, а звідтоді історія села назавжди пов’язана з цією сумною подією – стратою старшин-донощиків, які за свого життя аніякого відношення не мали до Борщагівки.

Як уже мовилося, перші люди тут з’явилися ще під час татаро-монгольської навали – втікали від