Останній спадок - Андрій Новік

Зала очікування була напівпорожньою. Кондиціонери не справлялись із густою задухою, і дихалося дедалі важче. У Г’юза скронею повільно стекла краплина поту. Ще трохи — і краплина перетвориться на потік. Навпроти кинули на стільці речі молоді чоловік та жінка з двома енергійними хлопчаками. Один тримав у руках велику іграшкову машинку, що, беззаперечно, дратувало другого, який із несамовитим завзяттям силкувався її відібрати. Він схопив брата за руку та штовхнув так сильно, що той упав долілиць, ударився колінами й голосно заверещав.

«Ще одна слабкість, — подумав Г’юз, — діти. Якщо тобою маніпулюватимуть не вони, то через них».

— То що там? — озвався Бойд, остаточно прокинувшись. — Надіслали інформацію?

Ґарланд ще декілька секунд свердлував поглядом австрійську сім’ю й лише потім обернувся до співрозмовника. Далі вхопив чорну тонку валізу, дістав звідти ноутбук і ввімкнув його. На екрані висвітилося привітання Windows, а згодом — робочий стіл із десятком папок і ярликів.

— Небагато. Сказали, що решту отримаємо, як будемо на місці.

Г’юз клацнув по одній із папок і відкрив прихований файл. На екрані з’явилося зображення немолодого чоловіка зі зморшками ледь не на все обличчя. У дідових очах німим застереженням світився змішаний із величезним життєвим досвідом сум.

— Ігор Підгірський, — тицьнув пальцем в екран Ґарланд, — старий, який нам потрібен.

— Скільки йому? — Ґреґор здивовано й водночас утішено звів брови. Випроставшись, він умить зосередився та подумки прокрутив послідовність виконання завдання. Усе повинно скластися легше, ніж він очікував. — Старий же розвалюється.

— Сімдесят чотири, — відповів напарник. — Не радій дуже: він іще вправно тримає в руках молоток і зубило.

— Ти знаєш, навіщо нам саме він? — Як заступник директора, Ґреґор оперував майже всією інформацією (для запобігання витоку інформації деталі справи завжди засекречували), одначе хотів з’ясувати, який рівень довіри в Гендерсона до цього Г’юза.

— No information[66].

— Гаразд, що далі? — кивнув Бойд Г’юзу, дозволяючи продовжувати. Отже, контролюватиме потік даних і вирішуватиме саме він.

Г’юз клацнув по кнопці — і зображення змінилося. Перед чоловіками відкрилися дві фотографії: чоловіка років п’ятдесяти, русявого, начисто виголеного, із серйозним виразом обличчя, та привабливої жінки, не набагато молодшої за чоловіка, з довгим білявим волоссям і блакитними очима.

— Олег і Лора Підгірські. — Ґарланд Г’юз повернув ноутбук до Бойда, аби той краще роздивився. — Лора — донька старого, Олег — її чоловік, змінив своє прізвище Лосенко на прізвище дружини. А цей студент, — він клацнув знову — і Ґреґор побачив молодого коротко стриженого хлопчину, такого схожого на матір, що, здавалося, надягни на нього перуку — і не розрізнити, — їхній син. Макс… Максим.

Ґреґор стенув плечима.

Сімейка навпроти після тривалого глипання на годинник хутко підвелась і почала збиратися. Доки батько запихав дитячі речі до великої чорної валізи, мати марно намагалася взути синів. Не витримавши тортур, малий з іграшкою в руках розревівся й відчайдушно замахав ногами. Через дитячий вереск Ґреґор не розчув, що саме жінка стомлено говорила своєму чоловікові, але той схопив обидві ноги малого й силоміць натягнув на них взуття. За кілька хвилин вони вже покидали залу очікування.

— Де вони мешкають?

— Ось тут, — кивнув Г’юз.

Він відкрив файл із координатами, окремо виписаною адресою та вкладеним скріншотом із Google Maps.

— Україна, Львів, вулиця Авраама Лінкольна, будинок 47, — прочитав Г’юз.

— Лінкольна? — знову здивувався Бойд. — У них вулицю названо на честь американського президента?

— Ага, — кинув напарник. — Ще є Джорджа Вашинґтона. Кажу ж, нічого хорошого свого в тій країні немає. Хоча мова доволі гарна. Дивна, але гарна.

— Хіба не така сама, як російська?

— Ні… хоч один хер, але загалом українська більш м’яка.

Бойд звівся на ноги й ухопив до рук піджак і невелику чорну сумку.

— Незабаром відправляється наш літак.

Ґарланд Г’юз ніби знехотя також устав, вимкнув ноутбук і заховав його до своєї валізи. Ставало дедалі гарячіше, й утішало чоловіка тільки те, що за півгодини вони опиняться на висоті семи тисяч метрів над землею, де хоч трішки прохолодніше за цей пекельний аеропорт. Три роки Ґарланд провів в Австрії, виконуючи дрібні завдання. Це було саме те життя, яке можна описати не кивком зі словами «нехай буде», а таким, що приносить у повному сенсі задоволення. У нього не було жінки, не було дітей, лише пес Стюї, якого довелося залишити сусідові Петеру Клозе (той чомусь завжди вихвалявся своїм прізвищем, порівнюючи себе з якимось німецьким футболістом, але байдуже: Ґарланд його однаково ніколи не слухав).

— Ходімо, — махнув Г’юзу рукою Ґреґор Бойд, — бо спізнимося.

— Коли маємо зустрітись із Підгірським? — Ґреґор навмисно наголосив на третьому слові.

— За два дні, — відповів Ґарланд Г’юз. — Третього вересня.

— Людей організовано?

— Як мені відомо.

— З поліцією контакт налагодили?

— Так. — Ґарланд, здавалося, доклав у слова максимум непомітного лютого розпачу. — Треба буде добряче попрацювати з ними. Українці…

Чоловіки вийшли із зали очікування аеропорту «Швехат» кожен зі своїми думками.

19

Ілів, Україна. 11 вересня, 2015 рік

— Тут тіла!

Кожен подих був мукою. У грудях щось хрипіло. Перед очима стояв туман.

— Виклич поліцію та чекай тут. Його я заберу й доправлю сам. Ніяких коментарів свідкам чи пресі, зрозуміло?

Міцні руки вхопили мене за плечі й шарпнули з розтрощеного автомобіля, що боком лежав на узбіччі. Біль прокотився тілом, і свідомість знову поринула в забуття.

20

Львів, Україна. 11 вересня, 2015 рік

— Гей, отямся!

Ніздрі ножем полоснув різкий запах нашатирного спирту. Свідомість, хоч і повільно, з часовими провалами, почала повертатися. У голові гуло, відбійним молотом віддаючи кожен звук, а очі, затягнуті мутною плівкою, ніяк не бажали фокусуватися. Язик у роті намертво приклеївся до піднебіння, й інстинктивно я зібрав рештки вологи, спробувавши змочити нею губи, та єдине, що мені вдалося, — тихо кавкнути.

Наді мною навис темний і високий силует.

— Ти чуєш мене?

Щока спалахнула вогнем від несподівано сильного ляпаса. Ухилитися від наступного завадив якийсь невидимий супротив: мої руки було туго стягнуто тонкою пластиковою стяжкою. Так-сяк призвичаївшись до світла, я кволо роззирнувся. Навколо побачив лише бетон і цеглу. Приміщення скидалося на занедбану будову. З-під бетонної підлоги тягнуло холодом, а з єдиного вікна — точніше, прямокутного отвору, що колись мав би стати вікном, — крізь недалекі крони дерев сочилися немічні промені світла, яких зовсім не вистачало, аби освітити кімнату.

— Нарешті.

Повільно, аби не заболіло в шиї чи спині, я підвів голову та