Останній спадок - Андрій Новік

же навмисне прийшов до університету. Навіщо? Чому не вкоротити собі віку вдома? Невже Максим волів мати свідків? Коли так, то навіщо перед пострілом благати про порятунок? Чим би я допоміг самогубцю? Чи Максим не благав і це лише вигадка моєї підсвідомості? Так, шокова амнезія могла стерти з пам’яті окремі фрагменти, але порухи губів хлопчини я пам’ятав так чітко, ніби він оце зараз стояв навпроти мене. Якщо на все це є логічна відповідь, то вона вочевидь криється в тому кубі. Дивний дерев’яно-металевий куб зі старослов’янською глаголицею, записаною у формі ідіотського ребуса, що його приніс стривожений студент, котрий невдовзі по тому обірвав своє життя на моїх очах. Єдине, що Максим зміг сказати мені нормального, то це щось про заповіт його діда, якого я, хоч трісни, ну ніяк не міг знати. Усе це скидалося на найдешевший сценарій студії The Asylum[60].

Автомобіль випірнув із гіллястого тунелю, і ми побачили, що за кілька десятків метрів попереду плететься, ледь похитуючись із боку в бік, якийсь чоловік.

— Під’їдь-но до нього.

Марко мовчки взяв правіше до узбіччя й скинув швидкість. Коли автомобіль порівнявся з чоловіком, у наші вистромлені у вікна носи вдарив огидний сморід. На вигляд чолов’яга, що заледве тримався на ногах, мав із п’ятдесят років, вимазане чи то болотом, чи то гноєм лице та геть брудну, імовірно, колись білу сорочку, тепер подерту й наполовину заправлену в спортивні штани.

— Доброго дня, — мовив я, тамуючи відразу до смороду: на чоловіковім обличчі однозначно було гівно. — Не підкажете, як під’їхати до «Материнського лона»?

Чоловік-гівно зупинився (за ним одразу загальмував і Марко) та глипнув на мене повними зневаги очима.

— Пішов на хуй.

— Дуже вам дякую. — Я кивнув, підняв віконце, і Марко, шалено регочучи, натиснув на газ.

— А тут милий народ проживає. — Його відверто потішила реакція чоловіка.

— Такі всюди бувають. І у Львові теж. Це не показник. Їдьмо далі.

— Куди? — слова продиралися через нестримний сміх мало не зі схлипами.

— Просто їдь. Але повільно.

Марко не сперечався.

Невеликі білі хмаринки поволі напливали із заходу та поступово збивалися в купу біля нестерпно палючого сонця. По моїй щоці збігла краплина поту й зупинилася над верхньою губою.

— Он, глянь. — Олівія простягнула руку вперед, показуючи на постать далеко попереду. — Наздоганяй ту жінку.

Ми в’їхали в село. Ліворуч тягнулася вервечка старих і занедбаних хатинок, праворуч виднілась автобусна зупинка. Автобуси тут з’являлися раз на годину, якщо не рідше, а дорога нагадувала поле після ядерних випробувань. Назустріч нам простувала огрядна жінка років п’ятдесяти, як і попередній подорожній, але охайна та привітна з вигляду. Волосся тримала схованим під хустиною (за такої спеки нам аж боляче було на це дивитись), а картатою червоною спідницею, що волочилася по землі, подеколи збивала хмарки куряви. Типова сільська жіночка, яка просто мусила обов’язково пахнути пряженим молоком.

— Доброго дня, хлопці. — Жінка привітно махнула рукою.

— Доброго. — Я знову вистромив голову з вікна.

— Не бачили дорогою Василя? — Вона стала й уперлася руками в боки. Марко також зупинився, аби не минути жінку.

— Такого в спортивних штанях і світлій сорочці?

— І з гімном на пиці? — із серйозною міною запитав Марко.

— От козел. Невже знову до Ореста в Дуброву ходив? Паскуда. Ранок же…

— Якщо йтимете прямо, то зустрінетеся, — заспокоїв я жінку, — а якщо стоятимете й чекатимете його тут, то сам дійде… за годину-дві.

— Дякую. Краще піду по нього. Не дай, Боже, ще кудись лицем ляпнеться.

— Підкажіть іще, пані, як нам до печери «Материнське лоно» доїхати?

Жінка розвернулася й простягнула руку в напрямку віддаленого повороту.

— Тримайтеся правого боку та їдьте прямо. Буде поворот праворуч. Звертайте. Після нього дивіться пильно крізь дерева — трохи вище на горі між ними буде ваша печера.

— Дякую!

— З Богом, хлопці. Піду-но я спроваджу до пекла того… ай! — і розпачливо махнула рукою.

Марко натиснув на газ і рушив туди, куди вказала жінка. За вікнами авто маячіли самі дерева та невеликі хатки. Поодаль, на широкій галявині, паслися корови. Тиша… Тиша й усюдисуща курява, що встигла вкрити товстим шаром лобове скло й сірим туманом гойдатися в салоні, забиваючи подих. Мовчазне очікування мовби спотворило реальність.

— Щось бачиш? — Аби краще роздивлятися навколо, Олівія опустила вікно й повністю висунула голову з автомобіля.

— Поки ні.

Я повторив дії жінки, проте, крім дерев, що тепер стояли чи не стіною, огляд заступали висока трава й хаотично накидані ледь не один на одного кущі. Перед нами розкинулась якась зовсім дика місцина. Навіть автомобіль неначе крався нею, порскаючи з-під коліс дрібними камінцями.

Ще хвилин із сім ми тяглися дорогою, мов черепахи, і прикипали поглядом до кожного проміжку між стовбурами та гіллям, аж доки з переднього сидіння не пролунало:

— Он вона!

— Де? — Я роззирався навсібіч, але не бачив нічого, хоч віддалено схожого на печеру.

— Угорі. Дивися вище. Марку, зупинись.

Бугай ударив по гальмах, і ми повискакували з автомобіля. Марко обійшов Chevrolet і завмер поряд зі мною та Олівією. Задерши голови, ми тупилися в те, що проглядалося крізь зелень метрів за двадцять від нас.

— Що це за печера? — Чоловік не зводив очей із сірого скельного масиву. — Чому ми приїхали саме сюди?

— Зараз побачите. Ходімо.

Я махнув рукою й побрів до печери. Від дороги різко вгору п’ялася витоптана вузенька стежка. Підйом був доволі крутий — градусів під сорок п’ять, тож, аби не полетіти сторчголов донизу, доводилося хапатися за коріння, що велетенськими пазурами якоїсь химери стирчало із землі. Я дерся першим, Олівія — за мною, а Марко, підстраховуючи, замикав наш ланцюг.

Ми зупинилися за три кроки від входу до сірої печери й, відсапуючись, заворожено обмацували скельну поверхню очима.

— То ось чому печеру називають «Материнським лоном», — важко дихаючи, промовила Олівія.

— Це що, жіноча?..

— Так, Марку. Вона схожа на жіночий дітородний орган.

Печера виявилася частиною скелі, що мала висоту метрів із двадцять п’ять і колір слонової кістки. У її центрі зяяв продовгуватий вертикальний отвір — вхід. Аби піднятися до нього, треба було подолати декілька сходинок у вигляді виступів і виїмок. Поверхня печери нагадувала решето: дірки помережали скелю незгірш, як черви — вологу після дощу землі. Ліворуч від входу виднівся прямокутний отвір (щось на зразок віконця) розміром із півтори голови. Кам’яну поверхню «Материнського лона» всуціль вкривали написи з іменами й датами (окремі стосувалися ще Першої світової війни). З роззявленими ротами ми стовбичили перед тим дивом зо дві хвилини, доки не озвалась