Останній спадок - Андрій Новік

— Отже, це печера для народжування, так?

— І так, і ні. У цій печері пошановували Мокошу — богиню материнства, милосердя, джерел і колодязів, урожаю, захисницю корів та іншої худоби. Вона була покровителькою сімейного вогнища. Давні жерці відбували тут ритуали на врожайність, приносячи в дар хліб, зерно, яйця, молоко, шкіру тварин і всяке таке. Восьме-десяте століття прикметні майже абсолютною залежністю людства від сільського господарства: немає врожаю — немає життя. Коли богиня сприяла зародженню культури, народжувався люд. Народжувався та розвивався.

— Що, як усе це не більше за балачки? — Олівію гризли сумніви.

— Багато хто схиляється до думки, що в цих печерах під час визвольної війни переховувалися партизани УПА й що саме вони видовбали в скелях, так би мовити, сховки. Проте більшість масивів видовбано в скелях із пісковику, а облаштовувати схрони в місцях, які розсипляться від одного потужного влучання, нелогічно. Попри всі припущення, археологи встановили роки існування цього поселення, і це задовго до Першої світової.

— Як це вони встановили, коли тут нічого не залишилось? — устряв Марко. — Самі каменюки й усе на тому.

— Знайшли рештки глиняного посуду, наконечники стріл, прикраси, рештки їжі, дрібні кістки тварин, птахів, обвуглене каміння та деревину від вогнищ. Усе це стало предметом ґрунтовного аналізу.

— То що далі? — Друзяка підійшов ближче до скелі, аби роздивитися видовбаний на камені нерівний тризуб. Пальці торкнулися шерехатої поверхні.

— Гадки не маю.

— Почнімо зсередини, — запропонувала Олівія.

Вона хутко витягла з кишені маленьку синю гумку й зібрала неслухняне кучеряве волосся у хвостик. Так жінка набула, як на мене, куди більш сексуального вигляду. Погляд мимоволі пройшовся по ній згори вниз, обмацуючи засмаглі гладенькі ноги та пружні сідниці в коротких джинсових шортах. Вона вхопилася за кам’яні виступи й, впираючись ногами в заглибини, мов у сходинки, подерлась угору, до «лона», наче Лара Крофт[61]. За нею незграбно поліз Марко, а потім — і я. Аби опинитись усередині, треба було боком, упираючись спиною та ліктями в холодні скелясті стіни, протиснутися крізь вузький прохід. Зовнішнє тепло змінив відчутний холод, і від такої різкої зміни температури м’язи мало не скрутило в судомах. Ступивши нарешті в темряву, ми випростались, обтрусилися від пилу й піску та спробували оглянути нутрощі печери. У скупому світлі, що ледь-ледь пробивалося сюди, роздивитися кожен виступ і вигин рельєфу було неможливо.

Олівія дістала із задньої кишені телефон, і за секунду печеру залило тьмяне світло. Вона мала майже правильну прямокутну форму та площу приблизно чотири на чотири метри. Кожен сантиметр стіни вкривали розписи й малюнки.

— Глянь туди. — Олівія посвітила на протилежну від входу стіну.

Перед нашими очима відкрилася невелика, приблизно півметра заввишки та двадцять сантиметрів завширшки й завглибшки ніша, встелена сухим гіллям. Колись у цьому місці стояв символ божества. У лівому верхньому куті ніші проступала квадратна заглибина до двох сантиметрів, завдовжки та завширшки менше як лікоть. Скидалося на те, що туди втискали колись під пресом якусь металеву пластину.

— Посвіти ближче.

Удвох ми підійшли до ніші й обстежили кожен її сантиметр. Шукали навмання, і гадки не маючи, куди дивитися чи що видивлятися. Марко, аби не затуляти світло, стояв ліворуч від входу й мовчав. Хоч до цього додумався сам.

— Нічого особливого. — Олівія з розпачем опустила ліхтарик.

Хрінь. Мабуть, Марко мав слушність, називаючи цю історію безглуздям. «Це не роман Купера[62], — проскочило в голові, — тут усе по-справжньому».

— А там що? — Жінка знову підняла телефон і посвітила праворуч від ніші.

У дальньому правому куті печери ховався непомітний із фронтального боку проріз на всю висоту. Здавалося, що бічна стіна не досягає задньої на десять сантиметрів.

— Ніби такий собі вузький тунель.

Припущення могло б стати геніальним, якби не було провальним. Глибина цього тунелю була такою незначною, що в нього повністю не вміщалася навіть витягнута рука.

— Господи, тільки поглянь, скільки сміття внизу! — Від огиди я ледь стримав лайку. — Пляшки, цигарки, пакети. Як таке можна викидати всередині?

— То що там? — поцікавився Марко. — Нічого?

— Ні, абсолютно нічого.

— Обмацайте ваш тунель. У фільмах за таких ситуацій завжди знаходиться якийсь прихований важіль чи виступ.

Я попросив Олівію підсвічувати наді мною ліхтариком, доки мацатиму стінки вузького прорізу. Раз по раз пальці натикалися на природні заглиблення, масних слимаків і липке павутиння, проте нічого схожого на те, на що натякала записка, не знаходили.

— Нічого. — Я відійшов до центру печери й витер мокру та липку руку об штани.

— Що робитимемо? — Із сумним виразом обличчя Олівія розглядала «Материнське лоно» зсередини.

Умовившись понишпорити тут іще десять-п’ятнадцять хвилин, ми втрьох знову заходилися вивчати стіни, але тепер усієї печери. Шукали будь-які відхилення від норми. Ускладнювали роботу написи: серед них могла критися підказка, що робити далі. Тому ми вичитували кожне слово (а їх тут були сотні!), підсліпувато притискаючись обличчями до стін у світлі малопотужних ліхтариків.

— Самі нісенітниці, — першим не витримав Марко.

— Твоя правда, — погодилась Олівія, — нічого путнього тут немає.

— Прокляття.

— Додому? — Обличчя бугая посвітлішало.

— Ні, — заперечив я, — це лише перша печера. Ми мусимо оглянути храмовий комплекс і можливі закриті печери. Також ми не обійшли «лоно» ззовні — ніхто не казав, що відповідь криється саме всередині.

— Я б хотіла ще побачити «Дірявець», — утрутилася жінка. — Якщо в тексті справді йдеться не про народження людини, а про її духовне зародження, то ми не маємо права ігнорувати святилище жертвоприношень.

На знак згоди я кивнув і глипнув на годинник.

— До кінця уроків є ще кілька годин. Марку, ти обіцяв.

— Та знаю я, знаю! — Чоловік роздратовано замахав руками. Він почав жалкувати про свою обіцянку. — Можемо звідси принаймні спуститись? Я починаю мерзнути.

16

Салерно, Італія. 31 серпня, 2015 рік

О пів на дев’яту вечора Вінченцо стояв перед дверима невеликої двокімнатної квартири на окраїні Салерно. Ті були відчинені й тихо порипували на прохолодному протязі. Залишалося виконати останнє доручення. Допоки все йшло за планом.

— Chiè qui?[63] — почулося з дальньої кімнати.

— Ескорт-задоволення, — ледь помітно посміхаючись, гукнув Вінченцо крізь двері.

Зі спальні вийшов Джованні Тотті. Зараз він не мав вигляду отця. Як на Вінченцо, то свій сан Джованні полишив у соборі й тепер стовбичив таким собі голим простаком. На чоловікові була тільки спідня білизна й високі чорні шкарпетки.

«Жалюгідне видовище…»

— Хто ви? — доволі спокійно запитав Джованні.

— Я ж сказав: ескорт-задоволення. Працюємо на виїзд.

Сміх заповнив вітальню, приглушуючи звук увімкненого телевізора. Вінченцо глипнув на екран — якийсь старомодний документальний фільм