Матусин оберіг - Світлана Талан

– Я зрозуміла. Карина має повернутися додому?

– Саме так. Нехай збирає речі, я пришлю за нею машину.

– Гаразд, – зітхнула Олеся.

Костя пішов, і Олеся сказала подрузі, що Костя просив її повернутись у свою хату.

– Він обіцяв прислати за тобою машину, але краще викликати таксі, щоб не дізнався твоєї адреси, – сказала подрузі Олеся.

– Звичайно! – погодилася Карина.

– Ти не образилася на мене?

– Звісно, ні! Можеш не хвилюватися.

– Я б тобі радила виїхати звідси.

– Куди?

– Хоча б до Людочки. Тимчасово.

– Я нікуди без тебе не поїду, – сказала Карина. – Народиться дитина, то хто тобі допоможе? Батьки поїдуть звідси, лишишся сама?

– Поки Станиця Луганська під Україною, вони туди й носа не сунуть! Побояться повертатися, тож мені ще довго з ними жити.

– Вірю, що й Луганськ скоро звільнять! – упевнено сказала Карина.

– І я вірю!

Олеся наклала харчів повну валізу, віддала Карині. Відчинила шухляду, де Костя залишав їй гроші. Там лежало сто доларів. Олеся віддала їх подрузі.

– Ти що?! Костя тебе за них залає! – сказала Карина.

– Розберуся сама!

Карина поїхала таксі, не чекаючи на автівку Кості. Олесі стало сумно й незатишно. Вона сіла на лавку біля будинку, поклала руку на круглий живіт. Жінка відчувала, що їй буде важко, але повинна все витримати й пережити.

– Моя крихітко! – пошепки сказала вона. – Я не винна, що ти народишся серед війни. Але мир настане, усі війни закінчуються – і ця скінчиться. Ми з тобою сильні, чи не так, синку?

Олеся чекала народження дитини наприкінці грудня. Вона намагалася більше часу проводити наодинці, тому або гуляла у дворі, або зачинялась у спальні. Станицю Луганську було звільнено ще наприкінці серпня, але батьки не встигли до зими відбудувати будинок після руйнування, тому й мешкали разом із ними. Удома ще й досі часто відбувалися бойові зіткнення, тому Олеся була за те, щоб вони туди поки не поверталися.

– Що ж то роблять кляті фашисти?! – щоразу, коли там гриміло, причитала свекруха. – Уже половина хат або розбиті, або взагалі згоріли.

Олеся й не намагалася їй щось доводити, лише йшла від неї подалі, щоб не чути одну й ту саму набридливу пісню. Іноді до них заїжджали земляки й розповідали, що й справді Станицю не впізнати – одні руїни. Кінець серпня був обнадійливим для Олесі. Здавалося, що українські війська вже за крок до перемоги, але наступ АТО раптом захлинувся, коли в спину вдарив потужний ворог. Лише кілька днів – і сотні загиблих, поранених і полонених. Олеся від Людочки дізналася, що Ігореві вдалося вийти живим із Іловайського котла. Сам юнак мало писав про себе в соцмережах, хіба що іноді викладав світлину, де він у військовій формі разом із побратимами. На такі сторінки Олеся могла дивитися годинами. Вона поринала в спогади про минуле, коли вони з коханим були разом. То були незабутні часи! Олеся згадувала їх, як прекрасний сон, який розчинився з приходом ранку. Дівчина знала, що нікого вже так не зможе покохати, бо така весна була єдиною в її житті. Олеся намагалася налаштувати себе на те, що її майбутнє буде без кохання, але не уявляла свого життя без Ігоря. Вона не сподівалася, що хлопець її пробачить і вони знову будуть разом, але серце й досі летіло до нього, а розум не хотів сприймати думку про те, що вона повинна все життя прожити з нелюбом та ґвалтівником.

З кожним днем Костя ставав усе більш дратівливим і злим. Він міг вирячити очі на власну матір і навіть її обматюкати, коли був не в гуморі, а Олесиному батькові діставалося ще більше. Лише щодо дружини себе стримував, та Олеся розуміла, що все може скінчитися після пологів. Її тримало на цьому світі лише одне – дитина, яка все частіше й настирливіше давала про себе знати. Коли Олеся відвідала жіночу консультацію, лікар сказав, що вона може влаштувати їм у пологовому «велике Новорічне свято». Дівчина зателефонувала Карині й попросила побути з нею кілька днів до Нового року й після. Подруга працювала в громадській їдальні кухаркою, тож нічого достеменно пообіцяти не могла. Лише завдяки тому, що Карина знайшла цю роботу, вона змогла купити вантажівку вугілля на зиму й не замерзала, як тисячі луганчан у зруйнованих квартирах, де не було скла у вікнах та де не встигли відновити теплопостачання, електрику та газ. У багатьох багатоповерхівках не було навіть води, тож людям доводилося носити її здалеку від колонок на вулицях.

Олеся вийшла надвір подихати свіжим повітрям. Попри війну, природа радувала своєю красою. Зимі було байдуже, що бійці мерзли в окопах і їли задубілий хліб – вона щедро розсипала сніг по землі, деревах, дахах будинків, нагадуючи про те, що є щось вічне й незмінне в житті людей. Як і до війни, білосніжна ковдра вкрила тиху землю, ніби прикриваючи на ній людську кров. Дерева дрімали, закутавшись у білі шалі, і лише злякано здригалося їхнє гілля від вибухової хвилі. Олеся вийшла в садок, пройшла вузькою, прочищеною від снігу доріжкою, зупинилася серед дерев. Жодного поруху повітря, усе завмерло, заснуло, принишкло. Навіть не було чути віддалених розривів снарядів. Олесі стало чомусь лячно, і ця тиша здавалася загрозливою. Дівчина подумала, що люди звикають до всього, навіть до вибухів, і коли стає тихо, то на душі неспокій. Олеся відчула на собі чийсь погляд і повернулася. Біля сусідньої садиби стояла молода жінка й дивилася на неї. Було помітно, що вона вагітна: живіт випирав з-під зеленої курточки, яка тісно облягала її стан. Олеся зраділа від того, що побачила «колегу по вагітності» й привітно помахала жінці рукою. «Нам потрібно познайомитися й подружитися», – подумала Олеся й рушила до незнайомки.

Зробивши кілька кроків убік з доріжки, Олеся вгрузла по коліна в сніг і ледь не впала.

– Доброго дня! – крикнула вона жінці. – Зачекайте, я зараз звідси виберуся…

Олеся незграбно вибралася зі снігового полону, поглянула в бік сусідки, але жінка швидко пішла на подвір’я. Олеся звикла вже до того, що сусіди знали, хто її чоловік, тому неохоче спілкувалися й уникали розмов, але гадала, що вагітна жінка її зрозуміє і вони зможуть спілкуватися. Але