Матусин оберіг - Світлана Талан

– Можливо, – промовила Оксана, відірвавши погляд від чашки. – Не впевнена, що його не розстріляли, як і не впевнена в тому, що він схоче мене бачити, якщо живий.

– Чому ти так гадаєш? Чи ти винна в тому, що сталося?

– Він навіть не знає, що я вагітна від них. У застінках до мене лікаря не допускали, я ж хотіла позбавитися цієї дитини, а коли вийшла… Мені за дві місяці народжувати.

– Спочатку народжу я, потім – ти, – усміхнулась Олеся.

– Я вже ненавиджу цю дитину, – зізналась Оксана. – Швидше б народити її й забути, як страшний сон.

– Як забути?

– Залишу її в пологовому будинку. Навіщо вона мені? Щоб росло чорняве дитятко – вічна згадка про кадирівців?

– Ні, так не можна думати! Це твоя дитина! – сказала Олеся й розповіла, як випадково натрапила на відео в Інтернеті, яке змінило її ставлення до дитини.

– Я тебе почула, – сказала Оксана, вислухавши сусідку, – а тепер ти мене послухай. Припустімо, я народжу дитину, буду виховувати, щодня згадуючи те пекло, а потім вона виросте й спитає: «Хто мій тато і де він?» Що маю відповісти? Усе життя брехати про тата-льотчика? Чи сказати: «Вибач, дитинко, але в тебе не один тато, їх четверо, і мама не знає, хто саме з них тебе зробив». Я маю так пояснити?! Ні, Олесю, краще один раз переболить душа – і все!

– Ти вважаєш, що переболить і зможеш жити спокійно далі?

– А як, скажи мені, жити разом із чорнявою дитинкою?

– Оксанко, заспокоймося та подумаймо разом. Припустімо, ти відмовишся від своєї дитини й залишиш її в пологовому. Вона буде жити в домі маляти, потім – в інтернаті. Якщо це буде, як ти кажеш, чорнява дитинка, над нею будуть насміхатися, її ображатимуть, а захистити буде нікому. І ця дитина весь час буде тебе чекати. Вона виглядатиме у вíкна, дивитиметься крізь шпарини в паркані, вглядатиметься в кожне жіноче обличчя, шукаючи свою матір. А мама в цей час буде жити собі спокійно, народжувати інших дітей, напевно, стане хорошою матір’ю, але не для неї. Прийде час, і ця дитина захоче знайти свою матір, хоча б для того, щоб спитати, чим так завинила, що потрібно було від неї відмовитися. Чи вона винна, що її зачав кадирівець? Подумай, Оксано!

Оксана мовчки дістала із сумочки гаманець, поклала на стіл гроші за чай.

– Ти мене не почула, – сказала вона. – Нам нема більше про що говорити.

– Не думаю, що твій чоловік схвалив би твоє рішення, – сказала Олеся.

Оксана підвелася, хотіла йти, потім затрималась.

– А ти гадаєш, що мій чоловік розцілував би чорняву дитячу голівку? – сказала вона, сумно усміхнувшись, і швидко пішла.

Олеся дістала гаманець і поглянула у вікно. Оксана пішла, не глянувши в її бік. Біля кафе зупинилась автівка Кості, і в Олесі похололо все всередині. Вона всім тілом втислася у стілець, притулилася до його спинки. Якщо чоловік її помітить, будуть великі неприємності. Олеся подумала: склалося добре, що Оксана вчасно пішла й він не побачив їх разом. Костя вийшов із авто, запалив цигарку, поглянув на наручний годинник. Було схоже на те, що він когось чекає. За кілька хвилин до нього підійшла дівчина в камуфляжі й одразу впала в міцні обійми чоловіка. Олеся бачила, як вони довго цілувалися, потім він галантно відчинив дверцята авто, і його пасія, сміючись, сіла поруч із ним. Машина від’їхала, й Олеся полегшено зітхнула. «Дивне відчуття, – подумала вона. – Зазвичай, жінка ревнує свого чоловіка в таких випадках, влаштовує йому сцени, а мені байдуже, навіть радісно. Може, складеться так, що вона забере Костю до себе? Було б непогано».

Олеся повернулася додому, прилягла на ліжко. Уже другий день, як тягнуло щось унизу живота. Їй здалося, що ліжко ще тримає запах чужих людей, і стало незручно. Олеся перейшла на диванчик в іншу кімнату, але те саме відчуття її переслідувало. Вона жила в чужому домі, спала на чужих ліжках, сиділа на не своїх стільцях. Її огорнуло жахливе відчуття дискомфорту, від якого не могла позбутися й наступні дні. Олеся хотіла зустріти Оксану й попросити вибачення, що живе в її будинку, але сусідки не було видно. За добу до Нового року в неї почалися перейми, й Олесю відвезли на «швидкій» до пологового будинку. Звідти вона зателефонувала Карині й попросила негайно приїхати.

– Мені дуже страшно, – сказала їй Олеся. – Мені здається, що я помираю.

– Тримайся! Ти не помираєш, а народжуєш нове життя! – сказала їй подруга.

Олеся лікарям і справді влаштувала справжнє «свято», народжуючи в новорічну ніч. Вона думала, що помре від того нестерпного болю, який, здавалося, ось-ось розірве все її тіло навпіл. Костя хотів бути присутнім на пологах, але дружина категорично не погоджувалася.

– Іди вже, не нервуй її, – попросила його Карина, і він пішов.

Першого січня вночі новонароджений сповістив про свій прихід у світ і про прихід нового 2015 року.

– Чому не питаєш, хто в тебе? – запитав лікар, тримаючи на руках немовля.

– Я знаю. Хлопчик, – тихо сказала Олеся й попросила показати дитину.

Він був такий безпомічний, червоний, із поморщеним личком і світленьким волоссячком. Олесі поклали дитинку на груди, і вона відчула вперше той неповторний дитячий запах. Маля, почувши материнське тепло, одразу притихло, заспокоїлось.

– Мій, – прошепотіла Олеся й торкнулася кінчиками губ ще мокрого волоссячка.

Вона подумки попросила вибачення в немовляти за думку позбутися його. Маля забрали, і Карина спитала дозволу зателефонувати Кості.

– Дзвони, – неохоче погодилася Олеся.

– Мені здається, після того, що побачила й почула, я ніколи не буду народжувати! – сказала Карина після дзвінка.

– Я тебе так налякала? – усміхнулась Олеся. – Голосно кричала?

– Не те слово! Недаремно ж чоловіки втрачають свідомість, коли дружини народжують! Сама ледь не вмерла з переляку!

– Скажу тобі відверто: це було нелегко! Але, Кариночко, те, що я відчула, коли почула голос маляти, не можна передати словами. Ось зараз іде війна, гинуть люди, і, здається, нічого не може порадувати, а тут – нове життя! І ти можеш прикласти його до грудей, зігріти своїм теплом і стати щасливою! Ні, це може зрозуміти лише мати!

– Ну, так! Мати! А я хто? Ніхто! – засміялася Карина. – На смерть перелякана подруга!

На третій день Костя забрав Олесю додому. Карина