Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська

Поки я сиділа у глибокій задумі, вечірка добігла кінця. Майкл востаннє подякував гостям, які мужньо вислухали всі його нескінченні одноманітні блюзи, доктор Торні, косуючи оком на неспродані книжки, запросив усіх присутніх у будь-який час заходити на кафедру, де в Бобовому кабінеті завжди зберігається незайманий запас книжок, тож якщо комусь заманеться зробити, приміром, приємний подарунок друзям до нового року…

За усталеною традицією Джеклін і Султана сіли в Майклів пікап, а я вже хотіла застрибнути в Петрикову червону машину - і розгублено зупинилася, не побачивши машини там, де ми її кілька годин тому залишили. Замість автівки попід паркувальним лічильником височіла гора снігу. Вітер сердито повівав, намітаючи дедалі вищу кучугуру,- надвечір, як завше в Буремній Затоці, налетіла хуртовина.

- Помагай,- кивнув мені Петрик і взявся руками розгрібати сніг. Уже за кілька секунд на світ Божий визирнув червоний дах, і я квапливо почала відгрібати сніг із-під коліс, звільняючи машині виїзд.

Засніженою дорогою ми ледве-ледве тягнулися додому і жодного разу не обігнали навіть неповороткий автобус, якому мов на посміх дали назву «Хорт». Зустрічні машини важко борсались у снігу - чистити ці завали почнуть не раніш як завтра зранку. Коли ми доїхали до хати Бачинських, навкруги стояла щільна непроглядна темрява, і фари вихоплювали з неї тільки білі бризки сніжинок на метр від машини.

Ми завернули у провулок Росомахи. Синє миготливе світло розтинало темряву десь попереду. У мене дивно стиснулося серце. Петрик під’їхав до хати, я вистрибнула з машини.

Біля входу стояла «швидка», а навколо неї півколом тулилися сусіди. Я підскочила до людей і перелякано крикнула:

- Що сталося?

Хтось мовчки вказав мені на невеличку клуню, де мої господарі зберігали городній реманент, а в ящику з підігрівом - картоплю. Замість даху зяяла діра, двері ж вивалилися під тиском снігу.

- Снігу навалило стільки, що дах не витримав. А місіс Ірина саме була всередині,- пояснив мені сусіда-італієць.- Добре, що я акурат під’їхав додому й побачив, як дах обвалюється! Я побіг перевірити, чи все гаразд, і помітив руку, яка стирчала зі снігу - отут, де вивалилися двері! Зразу викликав «911», нехай навіть мені доведеться заплатити за виклик!

Як уже згадувалось, у Буремній Затоці викликати «швидку» можна тільки в крайньому разі, причому що саме вважається крайнім разом, здається, не відають навіть місцеві. Мешканці Буремної Затоки по можливості утримуються від того, щоб набирати заповітні цифри «911».

За хвилю під’їхала поліція. Поламану халабуду відразу обв’язали жовтою стрічкою, наче без цього хтось наважився б наблизитися до хилитливої клуні, яка погрожувала от-от завалитися зовсім. Один із поліцейських витягнув блокнот і підійшов до нашого гурту, щоб розпитати свідків, а незамінна за всякої приключки детектив Коен залізла у «швидку». За хвилину вона вже вистрибнула з машини, а потому санітари в зеленкуватих піжамах і теплих куртках наопаш винесли ноші, на яких лежала пані Ірина, й попрямували в хату.

Я побігла за ношами та встигла якраз відчинити перед ними двері.

- Ви родичка? - запитав мене лікар.

- Я квартирантка.

- А де родичі?

- Дітям я зараз подзвоню, а чоловік, певно, в церкві… А що з нею?

- Нічого смертельного. Ми вкололи місіс Бачинській снодійне, щоб вона спокійно проспала до ранку, але в лікарню її брати не будемо. Підозрюємо в неї легкий струс мозку, завтра вона нехай навідається до МакКілера, але на тілі - на диво - жодних ушкоджень немає. Їй пощастило, що, коли валився дах, вона саме стояла біля відчинених дверей і її просто снігом винесло надвір…

- А ще сусіда виявив пильність! - докинула я. Моторошно навіть подумати, що могло статися, якби сусіда не помітив завалу - хто б здогадався побігти перевірити клуню в таку хурделицю?

- Ви можете покликати чоловіка потерпілої? Ми маємо зафіксувати нещасний випадок, потрібні його свідчення. В церкві є телефон? Чи в нього, може, є мобільний?

- Мобільного немає, і в церкві я телефону не знаю, але ж сама церква зовсім поруч! Я миттю!

Смикнувши за рукав Петрика, який ні на крок не відставав од мене, я плигнула в машину, й ми здали назад, бо розвернутися в такому снігу не було жодної можливості. На виїзді з провулку Росомахи я вказала Петрику напрямок, і машина, долаючи кучугури, рушила на світлофор.

Коли я щойно приїхала в Буремну Затоку і не була знайома з Бачинськими, то першим ділом вирішила навідатись у яку-небудь греко-католицьку церкву. Одна з них знайшлася на південній околиці - треба було лишень перетнути залізничний місток через Кам’янисту річку. Друга розташувалася на Вікторії-Захід - гостро-верхе диво сучасного мистецтва, дуже схоже на київський храм Св. Василія Великого на Львівській площі: гори скла й каміння, а на вершечку пірамідальної бані - хрест. Третя церква - на знелюднілій східній околиці, неподалік «Просвіти». Ця була стара-старезна, дерев’яна, мені навіть здалося, що чимось вона нагадувала карпатську дерев’яну архітектуру.

Бачинські належали до парафії на південній околиці, і зараз ми прямували саме туди.

Світло у вікнах кухні, яка прилягала до церкви, ми побачили, тільки коли під’їхали до будівлі мало не впритул. Без стуку я заскочила у бічні двері в прибудівлю й опинилась у великій кімнаті, в самому кінці якої стояли два горизонтальні морозильники, а навколо них крутилися жіночки, що складали на заморозку вже зварені вареники. Пан Йосип за столом завзято місив тісто. Просто в нього над головою висіли портрети Івана-Павла Другого та кардинала Любачівського - кардинал освячував церкву, а папа римський приїжджав із візитом років десять тому.

- Пане Йосипе, мийте руки, вам потрібно повернутися додому.

- Що трапилося?

- Нічого страшного, вже все гаразд, але на вас чекають