Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

Вона, здається, також отямилася, бо на обличчі з’явилася ми-ла усмішка.

— Викинь сигарету й поцілуй мене, — сказала вже грайливо. — І поклянися, що не будеш ревнивий, інакше покину тебе.

Викинув у вогонь недопалену сигарету й підійшов до неї. Відтак узяв долонями за голову й міцно поцілував. Але вона швидко випручалася.

— Клянись! — наказала хрипко.

— Клянусь, що не буду ревнивий! — проголосив я.

Важко задихала, як це бувало перед актом.

— А тепер візьми мене, і запечатаємо твою клятву.

— Але тут немає трави, — по-дурному сказав я.

— Байдуже! — спрагло мовила. — Та не стій бовдуром!

Я ж стояв бовдуром, бо чекав, що звільниться, як робила завжди, від зайвих одеж. Але сиділа на стовбурі скулено, тільки позирала вовченям. Дивно, невже хотіла, щоб у мені прокинувся звір, якого не було?

— Що таке, Іро? — спитав, гладячи по голові.

— Гаразд! — зітхнула вона, встала й акуратно звільнилася із зайвої одежі. Так було краще, бо ніколи не був і не буду ґвалтівником.

Не відаю чому, але те, як вона повелася, певною мірою зруйнувало ту злагодженість у стосунках, якої ми досягли проздовж попередніх зустрічей; очевидно, її неспокійна душа запротестувала супроти впорядкованості й уладження, які я їй накидав, і вона запрагла різноманітності, навіть порушивши свою прихильність до трави. І, здається, саме це сколихнуло в моїй голові мислительні хвилі. А може, знову порушив у ній щось заказане, відтак зруйнував гармонію я, не вона, адже недаремно сказала: «Хочу, щоб ми були самі по собі. Без батьків…» — і так далі, а це значило, що не трактує своїх зі мною стосунків серйозно, адже серйозні стосунки, які мали б нормативно привести до шлюбу, без батьків неможливі, так само й поминення родинних обставин, хоча без дідів та прадідів і справді можна обійтися. Коли ж пристати на цю думку, то рацію мала моя господиня: Іра — «дівка», а не серйозна дівчина. Але я не поспішав із такими категоричними висновками, адже її родинних обставин, окрім фантастичних домислів, фактично не знав, навіть того, чи її мати — Калиновська. Коли ж так, Íрина поведінка й наладнаність ставали цілком зрозумілі, бо пов’язувати нашу історію з батьками — це значило брати собі на плечі родинну їхню драму, адже, коли мої здогади правдиві, її батько ніколи не згодиться на наш шлюб, а мати, тобто Калиновська, хто й зна. В такому разі називати Іру «дівкою» було б не тільки несправедливо, а й по-дурному жорстоко, адже, оберігаючи мене від своїх батьків, оберігала наше кохання, а це хіба не шляхетна позиція? Цілком в унісон із цим міркуванням улягало інше: її ставлення до ревнивих чоловіків. Ревнощі батька, на моє припущення, зруйнували мир у її родині і перетворили її в маленьке пекло, що довело її матір до інсульту, а що в закладинах того пекла взяла участь, ще й активну, і вона своїм виказом таємних стосунків матері з іншим чоловіком, припустімо, моїм батьком, та річ стає зрозуміла: у ній витворився комплекс проти ревнивих чоловіків. Але в цьому кросворді залишилися незаповнені деякі ряди клітинок, і перша з них: коли її мати Калиновська, то чи відає вона, що я син того, кого та нещасна колись любила і, можливо, продовжувала кохати? І тут я міг дати тільки ствердну відповідь, бо коли б не так, чому так пильно й досі відгороджувала мене від своїх батьків та їхньої драми?

І тут мені сяйнула несподівана думка: коли прийняти історію з учителем фізкультури, то можна увіч побачити, що Іра мстива. Отже, чи не було її життя з отими щорічними туристичними мандрами, ба й романами, яких могло бути й більше — не лише з тим романтичним чи легковажним поетом, — помстою батькові за його ревнощі й за те, що перетворив родинне життя на пекло? Мати ж її, очевидно, не була ані мстива, ані опірна, адже пекло довгі роки терпіла, отож дочка перейняла акта помсти ревнивцеві на себе?

Це мене схвилювало. Скажу, що після тієї розмови і нашого нового, хай невеликого, розладу я провів Іру до електрички, і ми майже не говорили, бо вперше після любовного акту вона не була весела й пожвавлена; також і акта вперше було проведено двічі на день, а це значило, що без видимої моєї пристрасті, а ніби формально, тимчасом як вона хотіла супротивного — побільшення пристрасті. Отже, і клятву на те, що буду щодо неї неревнивий, я ніби виконав формально, через спонуку, а існує твердий житейський закон: вимушені клятви недійсні. Це й могло зіпсувати їй настрій, отож коли домовлялися про наступну зустріч, то не призначила її через два-три дні, як у нас повелося, а через тиждень, що для мене було задовго, отож і я трохи невдоволився, а це значило: пішов на повідку своєї вдачі, а не сприйняв відбуте легко й безжурно, як дав собі обітницю чинити, а знову, кажучи Іриним означенням, патетично, після чого закономірно покрився хмарами думок. Думка ж про те, що її життя стало своєрідною помстою батькові, схвилювала мене через те… бо коли прийняти її… Так, випливало, що і її інтерес до мене, і стосунки зі мною, і вся наша любов — були не більше й не менше, як ще одним різновидом її помсти батькові. І тут я похвалив себе за те, що стримався й не сповістив її, що знаю про того скандала з учителем фізкультури, адже коли б це вчинив, то не тільки виявив би свою, сказати б, ревниву вдачу, а й дав би зрозуміти, що відаю про її мстивість, а вона, можливо, хотіла зробити мене не лише об’єктом, через якого здійснюється її акт помсти (довготривалий, визнаймо), а й спільником у цьому змазі, — ось чому запросила й мене стати співучасником її мандрів, які можуть ще бути, з її боку, ще й актом ескапізму, тобто втечі з пекла, поєднаним із актом помсти. Я ж од такого відмовився, що певною мірою могло її розчарувати, але й досі вважаю, що вчинив розумно.