Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук
24
З Ірою також усе влагодилося, тобто я з нею зайшов у сталі й часово розмірені стосунки, як це буває в багатьох залюблених; ми віднаходили оту радість спілкування, яку й називають коханням, а як сказав ще Станіслав Оріховський, який, до речі, також був із римо-католицької руси: «Щó міцнішим може бути, ніж непорушний союз чоловіка й жінки?» — хоч я не такий уже переконаний лишався, що мій союз із Ірою такий непорушний, адже щоразу, зустрічаючи її на пероні, внутрішньо зіщулювався, побоюючись, що не приїде; до речі, способу зв’язатись із нею, коли б через якісь причини побачення не відбулось, і досі не мав та й не наважувався повести про це мову, хіба поїхав би знову до школи, де працює. Але там, як привид, стояли також досі не з’ясовані стосунки її з учителем фізкультури, отож і цей шлях мене відлякував, можливо, через малодушність мою, адже там міг би знайтися якийсь доброзичливець, котрий би мені про те оповів, приправивши відповідним соусом, і я знову терзався б, а за усталеної злагоди того вельми не хотілося. Сама ж Іра про те не прохопилася, бувши, очевидно, з часом переконана, що ця інформація до моєї господині таки не дійшла, а отже, й до мене.
Зустрічалися радісно, хоча мої спроби поцілувати її на людях рішуче нею відсікалися, потім я й сам не намагався того чинити; ми виходили на знайому вулицю й тільки тут бралися за руки, відтак рушали до лісу, де якийсь час блукали, захоплені розмовою, теми до того з’являлися самі від себе, але ніколи не торкалися її чи моєї родини, а якось, коли таке випливло, вона трохи різко, а більше категорично сказала:
— Хочу, щоб були самі по собі. Без батьків, дідів і прадідів, родинних обставин та проблем.
Отже, родинні проблеми й обставини існували, зрештою, хто їх не має, але з’єднані істоти рано чи пізно мають прийняти їх у себе чи покласти на себе.
— Гаразд, — сказав. — Є в цьому світі ми, а решта — без значення!
— Коли б це було можна! — не зовсім послідовно відгукнулася.
— Усе можна, Іро, — сокровенно сказав я. — Було б тільки добре бажання.
— Бажання є, мовила вона, — отож облишмо цю тему.
Це був єдиний раз, коли ми родинної таїни торкнулися. Зрештою, нам і справді було не до того: вряди-годи зупинялися й гаряче пили одне одного через поцілунки, і я м’яко торкався її сокровенних місць; цікаво, що спершу пручалася, тобто відкидала мою руку. Місце для зупинки довшої віднаходили щоразу нове, хоча старі пізнавали, там залишалася сколочена нами трава — Іра й далі обирала місцини для любові в траві.
— Бачиш, — казав жартома, — хтось тут до нас був.
— Не ми ж самі у світі, — у тон відповідала.
— Хочу, щоб були самі, — палко прорікав.
— І я того хочу, казала. — До речі, тобі вже не сниться коса в Азовському морі?
Але той сон повторюватися перестав. Після її розповіді — ніколи не приходив. Так я і сказав.
— Бачиш, убила тобі казку!
— То була не казка, а передвіщення. Адже в сні був на косі з тобою я.
— Хай буде так, — згоджувалася поблажливо. — Вірю в передвіщення, але чи можна приснитися самому собі?
Отож знаходили місце для зупинки. Іра сторожко роззиралася й прислухалася, а тоді спокійно звільнялася від зайвої одежі і з глибоким зітханням лягала в нестолочену траву, якій судилося бути цього разу столоченою, і ми натхненно її толочили.
Але для посиденьок у нас знайшлося місце стале: в одному закутку лежало паралельно одна до одної дві колоди, між яких темніло вугілля загаслого вогнища. З’явилися вже комарі, і ми збирали хмиз, щоб вогнище запалити. Коли ж вогонь горів, я запалював сигарету, перед тим угостивши й Іру, бо з якогось часу виявилося: і вона палить; сідали одне супроти одного кожен на своєму стовбурі і починали сокровенну балачку. Найчастіше вона згадувала про свої мандри: Крим, Карпати, Кам’янець-Подільський, іноді й поза межами України: Кавказ, Біле море, Волга, Прибалтика — здебільшого типові туристичні шляхи. Я, до речі, не бував ніде у названих місцевостях, та й не дуже хотілося там побувати.
— Що робиш цього літа? — якось спитала вона.
— Готуватимусь до вступу в аспірантуру, — сказав, — а тоді вступатиму.
— Жаль, — мовила, струшуючи із сигарети попіл. — Хотіла запросити з собою до Криму.
— В компанії? — спитав я з прихованим жахом, адже їхати кудись у товаристві було для мене протиприродно.
— Можна й без компанії, — засміялася, помітивши мій переляк. — Хоча в компанії веселіше.
— Бо там трапляються поети! — бовкнув я, намагаючись пожартувати, але жарту не вийшло, тож вона посутеніла.
— Сказав щось погане, — мовила, метнувши блискавку.
— Поганий жарт, — пояснив я, — той, коли жартуєш і з нього не смішно навіть собі.
— Лихі жарти! — сказала серйозно. — Не терплю ревнивих чоловіків. А ти, боюся, на дні душі ревнивий.
— Люблю тебе, — сказав, — отже, небайдужий і ревно до тебе ставлюся. Але чи багато допікав ревнощами?
— Тож не допікай, — сказала гостро.
— Залізне табу?
— Сталеве, — і справді сталевим, а може, чавунним голосом мовила. — Чи тобі не добре зі мною?
— Як маю спокутувати провину? — перейшов на легший тон. — Стати на коліна, скласти руки й
